Купи мене - Катерина Дако

- Підеш зі мною? – спитав він.

Я заперечливо похитала головою. Навіщо мені це? Я свою справу зробила. Поради дала, сніданок відпрацювала...

– Давай. У тебе ж є час. Відпочинеш ще трохи. А поки що ти наче моя.

Чоловік підвівся і, м'яко взявши мене за руку, повів із їдальні. Дивно, але я навіть не звернула увагу, що народу тут побільшало. Так захопила мене розмова.

Ми спустилися на перший поверх і пройшли якимось коридором. Краєм ока я побачила ту залу, де відбувалося "знайомство" мисливців та дичини. Звідти чулися недвозначні звуки сексуальних втіх. Тільки учасників не було видно. От і добре. Надивилася я вже за ці вихідні...

Пройшли далі. Там виявилася стійка адміністрації. Вчорашній розпорядник, здається Діма, і мила дівчина сиділи поряд.

- Я хочу знайти свою дружину, - сказав мисливець. - Вона зникла вранці. Коли я прокинувся, її вже не було. Ми ночували на третьому поверсі. Чи можна подивитися по камерах, куди вона поділася?

Діма, а може й не Діма, чомусь дивно хмикнув, перш ніж відповісти.

- Це та, що захотіла стати дичиною?

Ось цього не чекала ні я, ні, схоже, чоловік Емми.

- Як "дичиною"?.. - спитав він хрипко. - Коли?

- Та вже напевно годину тому...

І ось тут я зрозуміла, що всередині цього чоловіка все ж таки є мужик.

Він рванув уперед, схопив за горло нещасного і ні в чому не винного Дмитра і прогарчав:

– Камери де?

- Т-т-там, - запинаючись, прохрипів придушений адміністратор.

- Давай показуй.

Я пішла за ними. Так, правду говорять про цікавість. Ось і мені було зараз дуже цікаво, як же це все виглядає.

Кімната з великою кількістю моніторів вразила навіть мене. Весь простір був у невеликих екранах. Деякі – темні, деякі з картинкою. Мабуть, запис починався завдяки датчикам руху. У центрі на кріслі розвалився повнуватий хлопець, перед яким був пульт управління.

- Давай, кажи, щоб знайшов, - мисливець струснув за шкірку Діму, і той слухняно промовив:

- Степан, знайди ту, що тільки недавно стала дичиною. Де вона?

Хлопець, який обернувся при нашій появі, на яку явно не очікував, і побачивши плачевний стан колеги, а також войовничо налаштованого мисливця, відповідно кивнув.

Я тим часом переглядала монітори. Ліворуч явно був перший поверх. Ось загальна зала, знята з двох ракурсів. І в ньому... ні, не вона, не Емма. А подробиці мені бачити нема для чого. Ще кілька активних екранів, але на них теж її не було.

Прямо на стіні – знову багато картинок. Тільки ще є їдальня. Це, судячи з вигляду, другий поверх. І на одному з моніторів...

Я впізнала її. По доглянутому волоссю до лопаток...
Але й його я теж впізнала...

- Ось! - тицьнула пальцем у напрямку потрібного зображення. - Швидше!

- Номер кімнати! - гаркнув мисливець на адміністраторів. - Давай, суко, веди!

І міцна рука зімкнулась на шиї нещасного розпорядника.

- Швидше, - промовила. - Я його знаю. Він дуже любить жорсткіше...

Так. Це був той, перший, який мало не вирвав половину мого волосся, змушуючи робити йому мінет.

Думаю, ні Еммі, ні її чоловікові ні до чого через таке проходити...

Сама не знаю, навіщо пішла слідом. На сходах почула, як пікнув мій браслет, сповіщаючи про початок паузи. Отже, маю півгодини. Встигну ще.

Бачила, як злетів сходами мисливець, тягнучи за собою адміністратора, який не чинив опір. Як вони кинулися кудись праворуч.

Гуркіт відчинених дверей. Жіночий зойк. Потім чоловічий незадоволений голос. Потім кілька глухих звуків, подібних до ударів. Саме в цей момент я нагнала їх і завмерла на порозі біля відчинених дверей.

Той, що вчора першим знайшов мене, важко дихав, схопившись однією рукою за бік, а другою за розбитий ніс. Поруч із ним стояв чоловік Емми, все ще киплячи від злості і стискуючи збиті кулаки. Але явно вже трохи прийшовши до тями. Поруч за одну руку його тримав адміністратор. Думаю, ось його за таке навряд чи нагородять.

Сама ж Емма стиснулася в грудочку на килимі біля ліжка. Білизна на ній була розірвана, раніше ідеально покладене волосся - скуйовджене, косметика потоками розмазалася по щоках від безперервних сліз.

Хотілося сказати "догралися". Але я, звісно, ​​промовчала.

Відвернулася і відійшла від дверей.

- Я скаржитимуся, - прогугнявив любитель жорстких мінетів у мене за спиною. – Я її чесно знайшов.

- А я її купив! - рикнув чоловік Емми так, що навіть я злякалася. - Назавжди купив. Зрозуміло?

За тишею, мабуть, усім все було ясно.

Почулися важкі кроки у бік виходу.

- Ні, - верескнула жінка, - не йди! Не кидай мене!

Виникла пауза.

- Приведи себе в нормальний вигляд і виходь, - нарешті відповів чоловік Еммі. - Чекаю в машині п'ять хвилин.

- Але Льоша ... - схлипнув було жіночий голос, грубо перерваний чоловічим:

- Удома поговоримо!.. І готуй своє м'яке місце. У всіх сенсах...

І в цій загрозі відчувалося те справжнє, чоловіче. Чого, швидше за все, з юності не вистачало цій дивній парочці шукачів пригод. Ось Емма, схоже, знайшла їх...

Так само як і я. Адже у мене вибору особливо не було. А вона - з власної дурості розбудила сплячого дракона. Сама нарвалася.

Але в принципі мені було навіть шкода її. Така суто жіноча солідарність...