Купи мене - Катерина Дако
– Навіть не знаю, з чого почати, – мисливець замислився, відірвавшись від тарілки.
Все в ньому було дивно.
Ось у нього дружина зникла, а він сидить і за обидві щоки лопає. Та не просто сидить, а у компанії тій, яку мав менше доби тому. Причому прямо у присутності цієї дружини. І обговорює зараз саме її...
Придивилася до нього уважніше. Він був дуже гарний, але якоюсь своєрідною красою. Не солодкий красень, але й не відвертий брутал. Однак у ньому відчувалося щось таке... порочне, чи що. Те, що так завело мене вчора під час їхніх ігор... Йому, швидше за все, було сорок чи трохи більше. Правильні риси обличчя, темні очі і волосся, зворушене ранньою сивиною, про яке говорили "сіль з перцем".
І ось чого їм із дружиною не вистачає, що вони прийшли сюди за подібними розвагами? Адже вона теж дуже гарна. І, напевно, його збуджує. Я ж пам'ятаю, як він дивився на неї. І як опускався перед нею навколішки, щоб зробити приємно...
- Ми з Еммою познайомилися, коли вступали до інституту. Я на мехмат, вона на іняз. І я одразу запав на неї. Вона була така...
Він мрійливо підняв очі трохи нагору, мабуть, згадуючи дружину років двадцять тому.
- За нею тоді півкурсу слиною сходило. А я... - він гірко посміхнувся. - Задрот я був... І я навіть боявся наблизитись. Але теж доглядав. Так. Квіти дарував.
І знову усмішка.
- Ну, як дарував. Під дверима в гуртожитку залишав...
- Та ви що? - щиро здивувалася я. Ну не міг такий ось красень залишитися непоміченим.- І що Емма, не звертала на вас уваги?
- Для мене досі загадка, чому вона обрала мене, - сказав він, дивлячись в одну точку і знову занурюючись у спогади.
- І як ви з нею зрештою перетнулися? Чи все-таки наважилися підійти?
– Ні, ти що! Не наважився, звичайно! Я підкрався до її дверей, щоб черговий подарунок залишити, а двері раптово відчинилися. І мене втягла всередину витончена жіноча ручка. Ну і... звичайно, я не чинив опір. Та й як можна... Ми потім з ліжка три доби не виповзали. Я її хотів цілодобово...
Я посміхнулася, представляючи цього чоловіка молодцем зі спермотоксикозом, який дорвався до солоденького.
- А потім ми розлучилися. Через мою дурість. Тому що я подумав, що не заслужив. Що вона просто із жалості зі мною... Загалом, вона образилася сильно. З іншим зустрічатись почала. Ну і...
Він гірко посміхнувся.
- Завагітніла. Хотіла аборт зробити. Добре, що мені сказала її подруга. І я вчасно зупинив...
- То це від іншого? - не зрозуміла я, чия ж вийшла дитина.
А чоловік навпаки раптом несподівано засміявся.
- Знаєш, ти перша, кому це розповідаю. Тому що для всіх Матвій – мій син.
- А насправді?
І ось тут я трохи очманіла від того, що він просто знизав плечима і з безтурботним виглядом сказав:
- Не знаю.
- Тобто як не знаєте? - напевно, я й очі вилупила від подиву.
- А ось так, - відповів він весело. - Я жодного разу в неї не спитав. І вона сама не казала. Та й навіщо? Я його дуже люблю, ми з ним найкращі друзі... Що зміниться, якщо дізнаюся правду? Точно не моє ставлення до рідного сина...
І ось якщо до цього я називала цього чоловіка дивним – забудьте!
Він просто якийсь інопланетянин. Причому, незрозуміло, у позитивному чи негативному значенні цього слова.
Ось де таких роздають? Де знайти ось такого?
– І що потім було? - зважилася я на запитання, бо було дуже цікаво.
- Та що? Хрень була. Емма ображалася на мене, казала, що я їй цією дитиною життя зіпсував. Заміж за мене не хотіла виходити... Я почав працювати, ну, щоб їх утримувати. На заочний перейшов. А їй на рік академіку довелося взяти...
Він не дивився на мене, дивився в тарілку і жував свій пізній сніданок, повідомляючи факти зі свого життя, наче кіно переказував.
- Але коли Матвій народився, ніхто з нас жодної секунди не пошкодував, що ми зробили вибір на його користь. Кажуть, що діти погіршують стосунки у сім'ї. А в нас вийшло зовсім навпаки. Емма змирилася з ситуацією, прийняла сина як найфанатичніша самка, і нарешті подивилася на мене не як на ворога, а з вдячністю.
Він усміхнувся, глянувши у вікно. Тепло посміхнувся.
– Заміж за мене вийшла… А я продовжував працювати. Потрапив помічником на фірму, яка розробляла програми. Ну тоді такі тільки з'являтися починали. Зачепився там. І до кінця інституту був уже повноцінним програмістом...
Я слухала, не перебиваючи. Буває ж у житті так. Дивишся на нього і не віриш, що колись цей випещений чоловік був прищавим студентиком, що метався по підробітках.
- А потім... Загалом через кілька років я вирішив сам таку контору організувати. Зв'язався із кількома американськими компаніями-розробниками. Вибрав найвигіднішу пропозицію та...
Я зрозуміла, що все склалося добре. Судячи з зовнішнього вигляду, дорогого костюма і виходь, годинника, стрижки та інших дрібниць, які дає стабільний заробіток.
- А Емма?
Мисливець розфокусовано глянув на мене. Наче дивувався, звідки я тут і чому запитую.
- А Емма теж доучилася. На перекладача. Працювати пішла. Вона ж шість мов знає. Навіть коли з маленьким Матвієм сиділа, вчила якусь... китайську, чи що... Ну і зараз у неї своя фірма, перекладами займається. Декілька філій. Хоче в сусідньому місті також відкривати...
Ну ось і чого їм не вистачає? Ось що це за люди?
А може, у них грошей попросити? Позичити, звичайно...
Ні. Це, мабуть, дивно виглядатиме. Вони ж чужі люди. Хоча... Напевно, якщо зовсім буде безнадійно, можна звернутися...
Тільки тепер я безробітна, коли зможу віддати борги - незрозуміло. Хто ж такій гроші дасть?
- Але для чого ви тут опинилися? - вирішила поставити я найцікавіше для мене питання.
Чоловік, імені якого, до речі, я так і не дізналася, власне, як і він мого, цього разу посміхнувся гірко. Сумно.
– Вона мені не вірить. Думає, я їй зраджую...
- А ви?
- А я... Та в мене навіть у думках не було нікого й ніколи. Але я часто за відрядженнями мотаюся. І коли повертаюсь, у мене дах зриває від неї. Можу, як у молодості, кілька днів її на роботу не пускати.
