Покохай мене - Юлія Бонд

Крок роблю. І завмираю, коли із сусідньої спальні виходить Данило.

Одна мить. Очі в очі.

Я намагаюся посміхнутися і вдати, що не чула, як подруга матюкала його гірше за будь-якого п'яного матроса.

– Привіт, – кажу я, відчувши, що цей незручний момент, коли дві дорослі люди стоять навпроти один одного і тупо мовчать, настав час закінчувати.

– Ми віталися сьогодні.

– Так, точно, – посміхаюся, прикидаючись дурепою. А у думках я собі вже такого потиличника даю. Ось правда. Чого це я вічно стаю боягузкою, коли з’являється Потоцький?

– Я спитати в тебе хотів.

– Так?

– Не поспішаєш?

– Ні, – розводжу руки убік, мовляв, куди я можу поспішати?

– Пам'ятаєш, ти мені казала, що є знайомий, який може зняти рекламний ролик?

Примружившись, Данило концентрує погляд на моєму обличчі. Такий серйозний. Навіть у звичайній футболці та синіх джинсах він виглядає пристойно.

Я розглядаю його зверху-вниз, уявляючи: з якого кращого ракурсу можна було б зняти цього чоловіка – на фотоапарат, звичайно ж. Ось скільки років знайомі, але я так жодного разу і не фотографувала Потоцького.

– Насте…

– Ой, вибач. Я задумалась.

Знову захотілося стукнути себе по лобі.

Ну годі вже дурепою прикидатися?!

Це ж Потоцький.

Ти бачила його овер дофіга разів. Мало того, ти бачила його навіть голим. Щоправда, це було десять років тому. З того моменту він дуже змінився: набрав кілограм десять, став ширшим у плечах, наростив м'язи там, де треба.

– Так, звичайно. Все в силі. Я можу організувати тобі крутий рекламний ролик на раз, два, – клацаю пальцями.

– Домовилися. Тоді зв'яжуся з тобою.

– Без проблем.

Ми замовкаємо.

І я не знаю, що ще сказати, як підтримати розмову. Та й чи треба? Після того, що наговорила Люда, мені б триматися від Данила якомога далі.

***

Вечоріє.

Друзі розбилися по парах. Сидять обійнявшись майже як у старі часи, коли нам було по двадцять років.

Серед усієї нашої компанії неодружені лише я та Олесь.

Ще Данило сидить навпроти. Один. Тому що Людка спить у спальні на другому поверсі. А ми у дев'ятьох на вулиці, в альтанці.

– Даню, зіграєш? – просить Світлана, киваючи на гітару, яку притягнув хвилину тому її чоловік Євген.

Данилові передають гітару.

Я з ним поряд сиджу. Обіймаю себе за плечі обома руками. Не холодно. Але я тремчу. Мурашки розсипом по шкірі.

– Що зіграти? – цікавиться Потоцький, зручніше влаштовуючись за гітарою.

– Давай нашу, так? – Одночасно просять дівчата і я подумки несуся на десять років тому.

Вечір. Гучна компанія у дворі п'ятиповерхівок. Місце для відпочинку в саду. Чути акорди гітари.

"Я люблю тебе, дівчинко, дуже"

Заворожено слухаю гарний баритон Потоцького, відчуваючи, як ностальгія затягує у свої тенета.

Закінчивши грати, Данило відставляє гітару убік.

– Замерзла? – Запитує він, помітивши, як я обіймаю себе за плечі. – Тримай.

– Даню, не треба.

Криво посміхнувшись, Данило знімає з себе спортивну кофту і дбайливо накидає на мої плечі. А в мене серце назовні мало не вистрибує. Він так близько. Одуріти можна від одного тільки запаху його одеколону.

Від автора.Рада бачити у новинці! Друзі, ви - моє натхнення і без вас нічого не вийде. Я буду шалено вдячна вам за вподобайки та коментарі, а ще не забувайте додавати книгу до бібліотеки :)