Покохай мене - Юлія Бонд

На побачення я не ходила років двісті за відчуттями. Не склалося в мене якось із цією справою. І хоч мама каже, що я розумниця, красуня та інше бла-бла-бла, у коханні мені анітрохи не щастить. Після того, як мені стали траплятися одні мудаки, я перестала витрачати час на знайомства ближче.

Звичайно ж, мені хочеться сім'ю, щоби повний будинок діточок. Хочеться підкорювати цей світ заради когось, а не для того, щоб купити собі новий айфон або злітати у відпустку на закордонне море.

Але я заспокоюю себе думкою, що моя зоряна година ще не настала. Той найкоханіший та єдиний обов'язково зустрітися на моєму шляху, наприклад, у якусь дощову неділю. Або четвер. Це не має значення, загалом. Просто треба жити звичним життям і не зациклюватися на тому, що я якась не така.

У ванній проводжу цілу годину. Моя шкіра ідеально гладка. Скрізь! Пахну смачно – мені самій подобається цей солодко-чарівний аромат ванілі та свіжих екзотичних фруктів.

Довго не можу визначитися з одягом: джинси, спідниця, сукня чи ось цей чудовий костюм із коротенькими шортами, який я купила випадково, потрапивши на розпродаж минулої суботи?

Хвилююся в передчутті.

А що як нічого не вийде?

Ми зможемо з Сашком відкотити наші стосунки до заводських налаштувань і бути друзями?

Ох, щось я сильно заганяюся на цю тему, а все тому, що давно для себе вирішила: ніколи не змішувати дружбу та стосунки. І що на мене найшло, коли я погоджувалася на побачення із Сашком? Скільки разів він мене запрошував, але я давала задню, переводячи все на жарт?!

Перед самим виходом із квартири перевіряю сумку. Помада є. Електрошокер на місці. Гребінець із дзеркальцем – теж. Чогось не вистачає…

Згадавши, що забула про всяк випадок презервативи, відчиняю в тумбочці ящик. Роюсь у барахлі.

– А ось ти де, рідненький!

Хапаю пачку з презервативами. Відриваю від стрічки два квадратики. Передумала. І одного вистачить – до ранку затримуватися не збираюся, дуже вже я люблю спати одна у своєму просторому ліжечку як королева – пузом догори.

Поглядом натрапляю на дату виготовлення презика. Хм… Прострочений уже як пів року. Це ж скільки він даремно припадав пилом в ящику тумбочки.

Зітхнувши, тупаю на кухню і викидаю у відро для сміття всю пачку з гумками. Загалом, за умовчанням мужики теж повинні тягати із собою захист. Сподіватимемося на мужиків, а якщо ні, то й сексу нема.

Взувши туфлі на високих шпильках, тягну ручку вхідних дверей на себе.

Відчиняю двері.

І бам!

Серце назовні. Бо на відстані витягнутої руки стоїть Саша. Розгубленим поглядом заглядає у мої очі. А я дивлюся на букет із п'яти троянд, які Саша тримає в руці, і тягну посмішку у всі тридцять два – квіти мені не дарували ще на сто років більше, ніж я ходила на побачення. Точніше сказати, чоловіки мені їх лише чотири рази дарували за всі мої двадцять дев'ять років, причому два з них – мій тато.

– Це мені? – тягну руки до квіточок, пропускаючи момент, що треба зробити здивоване обличчя та запитати: як Сашко опинився під моєю квартирою.

– Так. Тобі. Привіт, – вручивши квіти, Саша стоїть на порозі, не знаючи, як поводитися далі.

– Заходь. Квіти у вазу поставлю та й підемо.

Відступивши убік, пропускаю Сашу усередину квартири.

Скидаю шпильки та босою тупаю в кімнату, щоб узяти вазу і наповнити її водою.

Ловлю бічним зором, як Сашко мнеться біля порога.

– Саше, роздягайся та йди у кімнату, – кажу та розумію, як неоднозначно звучить фраза. Поправляю себе: – У сенсі взуття знімай.

– Тільки взуття? – примружується друг і я киваю. – Шкода, а я так сподівався.

– Обломишся, – показую язик. – Я ще не змусила тебе витратити останні гроші на вечерю у ресторані.

– Чому одразу останні? – посміхається Сашко. – У мене ще й на маршрутку на зворотну дорогу залишиться.

Усміхаюся у відповідь. На душі легко і спокійно, як завжди, коли поряд Сашко. З ним ми завжди на приколі та позитиві. Часто жартуємо один над одним і ніколи не ображаємось.

Знявши взуття, Сашко йде до кімнати. Гальмує навпроти шафи з прозорим склом, де я зберігаю раритетні фотоапарати. Хобі у мене таке – скуповувати всякий мотлох з минулого століття і насолоджуватися просто тим фактом, я володарка цього мотлоху.

Сашко задумливо розглядає фотоапарати. Я підкрадаюсь до нього тихо зі спини.

І на вушко питаю:

– Хочеш?

Відчуваю напругу друга. Він повільно обертається через плече.

– Хочу, – відповідає цілком серйозно.

Сканую його поглядом з голови до п'ят. Ах, Саню, Саню… Такий великий і в казки віриш!

– Збоченець. Я про фотики питала, мовляв, хочеш подивитись ближче і доторкнутися?

– Хочу. Подивитися. І помацати… фотики, – каже Сашко. Ковтає. Кадик на його шиї помітно сіпається. Щось думається мені, Саша зараз не про фотоапарати.

– Валяй. Бери, що хочеш. Тільки постав на місце, коли закінчиш дивитися.

Я віддалюсь на кухню, тримаючи в руці порожню вазу. Наповнюю її водою з-під крана, а в самої посмішка до вух. Саша вперше у мене в гостях. Такий сором'язливий, виявляється.

Поставивши квіти у вазу, повертаюся до кімнати. Сашко дістав знаменитий "Зеніт", розглядає його з усіх боків.

– Робочий? – Запитує друг, а я тисну плечима. – Ти що купила і не знаєш: робочий фотоапарат чи ні?

– Не знаю. Я просто купила його.

Санька невдоволено хитає головою. Знаю я цей погляд, мовляв, як так, Насте? Таке добро й пропадає. А я планувала одного разу вибратися з міської метушні кудись на природу і познімати краєвид на якийсь із моїх раритетних друзів. Але все не відбувається. Ось у наступному житті обов'язково знайду час на "Зеніт".

Поставивши фотоапарат на місце, Саша пропонує вже йти. Не знаю, куди він мене приведе. Пам'ятаю, я йому казала, що давно не була у суші-барі. Навіть якщо це буде звичайне кафе, мені теж ок. Я без цих загонів, що мужик має бути олігархом і щедро витрачати бабки на залицяння. Я навіть готова заплатити половину за вечерю, але Саша наче не з тих мужиків, хто дозволить жінці платити за себе. Він не жадібний, хоч далеко й не мільйонер.