Чоловік на годину, або Ненавиджу 8 Березня! - Ялинка Ясь
Роза Генріхівна
-Невже це, справді, сталося, Розетто?! Не можу повірити…
Коли з вуст незнайомця пролунало ім’я, яке я ненавиджу всім своїм серцем - дихання зупинилось! Мій мозок, який піддався подвійному сп'янінню: алкоголем, а потім чарівними «злетами» намагався збагнути, що б це означало?! І наскільки все погано?!
Чоловік, якого надіслала маман, із минулого?! Адже так мене називає лише вона та люди у рідному містечку. Проте я покинула його двадцять років тому і з того часу стала просто Розою, ну чи Розою Генріхівною на роботі. Запитання: Хто ж цей красень-незнайомець?!
Застигла на його колінах: не дихаю, та не ворушуся! Раптом стало так соромно за скоєне! А ще - страшно! Дуже страшно після того що сталося, впізнати у чоловікові якогось старого знайомого. Ганьба-а-а-а… Що ж я накоїла?!
-Розетто, - знову заговорив чоловік і я вслухалася в голос, намагаючись вловити знайомі нотки, - ти не впізнала мене, вірно?
Я тим часом ніяк не реагую, мовчу, борючись із жахом, що раптом накотив, наче шквальний вітер! Старанно і як можу швидко розмірковую над відповіддю. Може сказати, що впізнала і тому від радості стрибнула? Та ні, мура! А якщо я не впізнаю цього чоловіка, навіть якщо уважно придивлюся? Судячи з усього він молодший за мене. Ні, я точно його не впізнаю!
Тож той несподіваний дзвінок у двері став порятунком. Вириваюся з обіймів і в напівтемряві натягаю халат, намагаючись не дивитись на чоловіка. Але бачу, як він випростався, напружився.
-Ти когось чекаєш? Скажи мені, будь ласка, що це не твій чоловік!
-А якщо чоловік, то що? - зав'язала пояс і повернулася до чоловіка, - вистрибнеш у вікно?
-Ні! – відповів незнайомець зухвало, - викину у вікно його!
Фиркнула і вискочила зі спальні.
-Хто там? - вигукую, не впізнавши парочку в вічко.
-Розо! - пролунало по той бік, - відкрийте, я живу поверхом нижче, ви мене топите!
-О, Боже! - відчиняю двері і нарешті впізнаю молоду жінку.
Вона живе якраз піді мною. Знаю, що її звуть Тетяна, вона головбух у крутій фірмі. Сусідки доповіли. Ще, здається, вони казали - чоловіка та дітей у Тетяни немає. Подруга з нещастя.
Зараз сусідка стоїть перед моїми дверима у компанії сантехніка з робочою валізкою. Невже я так давно її топлю, що вона встигла викликати майстра?!
Загалом, той сантехнік нас всіх врятував. Виявилось, що труба у кухні, яка повільно прокапувала досить тривалий час, повністю прогнила і сьогодні, врешті решт не витримала. І чому я не викликала сантехніка ще кілька місяців тому, мама ж попереджала?! Що я за нещастя таке, до життя не пристосоване?! Хотілось заплакати та випити ще пляшечку Хеннесі. Ненавиджу восьме березня!
Ми з сусідкою вийшли до коридору, щоб не плутатися під ногами, доки чоловіки щось там ламали в моїх нещасних шести метрах кухні. Пам’ятаю, як багато вибачалася, клялася зробити ремонт власним коштом і що такого більше не повториться! Сусідка виявилася приємною жінкою, заспокоїла мене, сказавши, що образ не тримає. Помітила, що виглядає вона дуже нарядною і засмутилася ще дужче. У самої свята немає, ще й людині спаскудила!
По завершенню робіт Тетянин супутник розповів, що робити далі, а я слухала його у пів-вуха, ловлячи на собі погляди іншого чоловіка. Незнайомець без сорочки виявився ще красивішим і розуміння цього ніяк не давало мені сконцентруватися на тому, що казав сантехнік. Але, коли він вручив мені візитку, на якій було написано: « «Чоловік на годину» Домашній майстер усуне всі побутові проблеми і зробить дрібний ремонт» я остовпіла. Навіть закінчення фрази не почула, як і не помітила, що вони пішли.
«Чоловік на годину»?! Мама казала, так називається фірма, в якій працює син подруги… То сантехнік - той самий майстер, якого замовила мама? Тобто, він просто вчасно зателефонував у мої двері? Але чому він прийшов із Танею і не взяв грошей? Може мама сплатила заздалегідь, а з Танею він зустрівся біля дверей? Так, цілком можливо…
Але, хто тоді мене задовольнив на дивані два рази…
Ой, щось мені погано…
Плюхнулася на стілець посеред затопленої кухні і злякано подивилася на чоловіка. Він примостився поруч, взявши мене за руку. Я висмикнула і притиснула до грудей.
-Ви… хто? – прошепотіла неслухняними губами.
-Не впізнала... - сумно усміхнувся, - шкода...
-Досить загадок! Я прийняла вас за іншого!
Обличчя чоловіка спотворила гримаса образи. Він стиснув кулаки, заплющив очі. За мить відкрив і спокійно сказав:
-Я допоможу тобі прибрати та піду…
-Н-не варто, я сама...
-Я сказав - допоможу! - сказав твердо і підвівся на ноги, - де в тебе ганчірки та відра
