Вибрані твори. Том II - Бернард Шоу

сказати цілком просто: «Я переконався під час проби, що нагорна проповідь — нісенітниця, а я не християнин. Я прошу дарувати мені те, що протягом усіх цих років я проповідував антипатріотичне безглуздя. Будьте ласкаві, дайте мені револьвера й призначення до полку, де священик — служитель бога «Марса, мого бога». Нічого подібного, вони хапалися за свої парафії й під ім’ям Христа служили Марсові, обурюючи цим правовірних. Коли чернь ганьбила архієпископа Йоркського за те шляхетство, що його він виявив, і директора Ітона за його проповідь, перейняту духом християнства, войовничі пастори підтримували цю чернь. І вони навіть не намагалися так чи так виправдати свою поведінку. Вони просто дали волю своїм пристрастям, так як передніш давали волю своїм класовим упередженням і потурали своїм комерційним інтересам, не замислюючись ні на хвилину над тим, чи християни вони, чи ні. Вони не перечили й тоді, коли організація, що називала себе антигерманська ліґа (не зауваживши, очевидячки, що їх випередили Британська імперія, французька республіка й королівства Італія, Японія, Сербія) домоглася закриття церкви в Форест Гілл, де правили службу божу німецькою мовою. Здавалося б, що це недоречне порушення елементарної релігійної етики повинно було викликати протест гурту навіть більш світських єпископів. Але ні: єпископам, очевидячки, здавалося, що так само природно зруйнувати дім Божий, якщо в ньому припустили німецьку мову, як і знищити пекарню, що мала німецьку вивіску. Їхній присуд був суттю такий: «Так і треба Богові за те, що він створив німців!» Цей випадок не міг би трапитися в такій країні, як Англія, де церква така могутня, якби вона мала хоч іскру католицької релігії, а не кастової. Але це сталося; і, як я зауважив, єдині люди, що їх це вразило, були люди нерелігійні.

Отже, ми бачимо, що навіть серед тих людей, що є проповідники релігії, переважна більшість є послідовники Марса, як і більшість їхньої пастви. Звичайний священик — це урядовець, що заробляє на життя тим, що христить дітей, вінчає дорослих, виконує ритуал, а також працює в міру сил (якщо в нього є сумління), хоч і підлеглий певній рутині, в галузі догляду за школами, відвідування парафіян та організації благодійности, яка, якщо й має щось спільне з християнством, то тільки на словах. Щиро релігійний священик, який є винятком, може бути гарячим прихильником учення апостола Павла про спасіння душі. Але в цьому випадку його розумніші парафіяни ставляться до нього недоброзичливо й вважають, що він мав би приєднатися до методистів. Якщо він має артистичну натуру, і його релігійне чуття знаходить своє відображення в поезії, музиці, пишному одязі й архітектурі, не вдаючись до абстрактних, розсудливих тлумачень, або ж він викликає релігійний захват такими фізичними засобами впливу, як піст і невсипущість — тоді йому закидають ритуалізм. Він може бути також або унітарний деїст, як Вольтер або Том Пейн, або сучасніша відміна англійського теософа, що для нього святий дух з Берґсонів «Еlаn Vіtаl», а отець і син виявляють ту істину, що наші вчинки й погляди багатогранні, і всі ми є сини і в той же час батьки тепер або в майбутньому; в цьому випадку фанатичніші проповідники теорії спасіння душі підозрюють, що він не на багато кращий за атеїста. Всі ці відміни, як бачите, викликають коментарії. Вони можуть бути дуже популярні серед своїх парафіян, але більшість людей дивиться на них, як на химерні збочення в галузі церкви. Рівновагу й стійкість церкви, як і суспільства, що його знаряддям вона є, підтримує основна маса міщан. Над цією масою підноситься богослів’я, як щось дуже важливе, що про нього говорять побожно, як про грецьку трагедію, класичну музику або вищу математику. Проте ця маса, що не має в практичному житті жодних сталих переконань, почуває велике задоволення, коли служба в церкві закінчується й можна піти додому снідати чи обідати. Але разом із цим ця маса ладна переслідувати бідного вільнодумця за те, що він не визнає непогрішности св. Іакова, а також ладна послати людину незвичайну у в’язницю за те, що вона такою мірою не абияка, що визнає св. Якова серйозно.

Коротко кажучи, християнського мученика кидали левам не тому, що він християнин, а тому, що він — маніяк, себто людина незвичайна. І сила людей таких цивілізованих і добродушних, як і ми, товпилися, щоб побачити, як його з’їсть лев; так само, як тепер вони товпляться біля павільйона з левами в зоологічному саду, коли звірів годують. І збиралися ці люди в цирку не тому, що їх хоч трохи цікавила Діана чи Христос або вони могли зрозуміти різницю між Діаною й Христом, а просто тому, що вони хотіли побачити цікаве збудливе видовище. Ти, любий читачу, напевно коли-небудь біг дивитися на пожежу, й якби тепер хто-небудь сказав тобі, що лев женеться за чоловіком вулицею, ти кинувся б до вікна. І коли б тебе вважали за такого жорстокого, як той народ, що нацьковує левів на людину, ти був би справедливо обурений. Тепер, коли ми не маємо можливости бачити, як вішають людину, ми збираємося біля в’язниці, щоб подивитися, як підноситься чорний стяг. Такий наш найнудніший спосіб розваги в дусі стародавнього Риму. І якби завтра уряд вирішив кидати левам людей з непопулярними та ексцентричними поглядами у Альберт Голлі або Ерлс Кортьє, то чи можете ви мати сумнів у тому, що всі місця були б зайняті переважно людьми, що не могли б навіть поверхово з’ясувати згадані погляди. Траплялися випадки ще неймовірніші. Правда, коли б ми тепер вернулися до старого, то мученики не були б члени єретицьких релігійних сект, а були б диваки, антивівісекціоністи, люди, що відкидають кулявість (опуклість землі), люди, що не визнають лабораторій і відмовляються ставати навколішки, коли проходить процесія вчених. Але леви пошматували б їх, і глядачі тішилися б з цього видовища точнісінько так, як це робили римські леви й римські глядачі.

Берлінські газети повідомляли, що під час першої вистави «Андрокла» в Берліні кронпринц підвівся й покинув театр, неспроможний виносити дуже яскраве й правдиве (я сподіваюся) зображення автократичного імперіалізму, що його висловлював римський капітан своїм ув’язненим християнам. Жодний англійський імперіааліст не виявив себе досить розумним і серйозним, щоб зробити так само в Лондоні. Якщо повідомлення газет відповідає дійсності, я стверджую, що принц зробив логічно; і задоволений, що мене так добре зрозуміли. Але я можу запевнити його, що держава, яку я взяв за зразок, коли писав «Андрокла», є від мене значно ближча, аніж