Вибрані твори - Антон Павлович Чехов
— Для чого ж тобі потрібна була ця гайка?
— Гайка б то? Ми з гайок грузила робимо…
— Хто це — ми?
— Ми, люди… Климовські мужики тобто.
— Послухай, братику, не прикидайся ти мені йолопом, а кажи до діла. Нічого тут про грузила брехати!
— Зроду не брехав, а тут брешу… — бурмоче Денис, кліпаючи очима. — Та хіба, ваше благородіє, можна без грузила? Якщо ти живця чи виповзня на гачок насаджуєш, то хіба ж він піде на дно без грузила? Брешу… — усміхається Денис. — На дідька він, живець отой, якщо поверх води плаватиме! Окунь, щука, минь завжди при дні бере, а котра якщо вгорі плаває, то ту хіба тільки шилішпер схопить, та й то рідко… В нашій річці не живе шилішпер… Ця риба простір любить.
— Для чого ти мені про шилішпера розказуєш?
— Га? Таж самі ви питаєте! У нас і пани так ловлять. Найостанніший хлопчисько не буде тобі без грузила ловити. Звичайно, котрий нетямущий, ну, той і без грузила піде ловити. Дурневі закону не писано…
— То ти кажеш, що. ти відкрутив гайку на те, щоб зробити з неї грузило?
— А то нащо? Не в бабки ж гратися?
— Але на грузило ти міг взяти свинець, кулю… цвяшок який-небудь.
— Свинцю на дорозі не знайдеш, купити треба, а цвяшок для грузила непридатний. Кращого за гайку і не знайти… І важка, і діра є.
— Дурнем яким прикидається! Наче вчора народився або з неба впав. Хіба ти не розумієш, дурна голово, до чого призводить те викручування? Якби не дивився сторож, то поїзд міг би зійти з рейок, людей би побило! Ти людей убив би!
— Борони боже, ваше благородіє! Навіщо вбивати? Хіба ми не хрещені чи лиходії які? Слава тобі господи, пане ласкавий, вік свій звікували і не тільки не вбивали, але й у думці такого не було… Спаси і помилуй, царице небесна… Що ви!
— А від чого, по-твоєму, буває, що розбиваються поїзди? Відкрути дві-три гайки, от тобі й розбився поїзд!
Денис усміхається і недовірливо мружить на слідчого очі.
— Ну! Вже скільки років усім селом гайки викручуємо, і милував бог, а тут поїзд розбився… людей повбивав. Якби я рейку взяв або, скажімо, колоду поперек тієї колії поклав, ну, тоді, може, перекинуло б поїзд, а то… тьху! гайка!
— Та зрозумій же, гайками прикріплюється рейка до шпал!
— Це ми розуміємо… Ми ж не всі відкручуємо… залишаємо… не без розуму робимо… розуміємо…
Денис позіхає й хрестить рота.
— Минулого року тут зійшов поїзд а рейок, — каже слідчий. — Тепер зрозуміло, чому…
— Як кажете?
— Тепер, кажу, зрозуміло, чому минулого року зійшов поїзд з рейок… Я розумію!
— На те ви й освічені, щоб розуміти, ласкавці наші. Господь знав, кому тяму давав… Ви от і розсудили, як і що, а сторож той-таки мужик, нічого не тямить, хапає тебе за комір та й тягне… Ти розсуди, а тоді й тягни! Сказано — мужик, мужицький і розум… Запишіть також, ваше благородіє, що він мене два рази по зубах ударив і в груди.
— Коли в тебе робили трус, то знайшли ще одну гайку… Цю в якому місці ти відкрутив і коли?
— Це ви про ту гайку, що під червоною скринькою лежала?
— Не знаю, де вона в тебе лежала, а тільки знайшли її. Коли ти її відкрутив?
— Я її не відкручував, її мені Гнатко, Семена одноокого син, дав. Це я про ту, що під скринькою, а ту, що на подвір’ї на санях, ми разом з Митрофаном відкрутили.
— З яким Митрофаном?
— З Митрофаном Петровим… Хіба не чули? Неводи в нас робить і панам продає… Йому багато цих гайок треба. На кожен невід, вважай, штук з десять…
— Послухай… Тисяча вісімдесят четверта стаття карного кодексу каже, що за всяке навмисно вчинене пошкодження залізничної колії, якщо це небезпечно для транспорту, що проходить цією колією, і винний знав, що внаслідок цього може бути нещастя… розумієш? знав! А ти не міг не знати, до чого веде це відкручування… Його засуджують на заслання в каторжні роботи…
— Звичайно, ви краще знаєте… Ми люди темні… хіба ж ми розуміємо?
— Все ти розумієш! Це ти брешеш, прикидаєшся!
— Навіщо брехати? Спитайте на селі, коли не вірите… Без грузила тільки верховодку ловлять, а що вже гірше за пічкура, й то не піде тобі без грузила.
— Ти ще про шилішпера розкажи! — усміхається слідчий.
— Шилішпер у нас не водиться… Пускаємо вудку без грузила поверх води на метелика, бере головень, та й то рідко.
— Ну, мовчи…
Настає мовчанка. Денис переступає з ноги на ногу, дивиться на стіл з зеленим сукном і раз у раз кліпає очима, немов бачить перед собою не сукно, а сонце. Слідчий швидко пише.
— Мені йти? — питає Денис після деякої мовчанки.
— Ні. Я повинен взяти тебе під варту і відіслати в тюрму.
Денис перестає кліпати і, звівши свої густі брови, запитливо дивиться на чиновника.
— Тобто як же в тюрму? Ваше благородіє! Мені ніколи, мені треба на ярмарок; з Єгора три карбованці за сало одержати…
— Мовчи, не заважай!
— В тюрму! Якби було за що, пішов би, а то так… з доброго дива… За що? І не крав, здається, і не бився… А якщо ви про недоїмку сумніваєтесь, ваше благородіє, то не вірте старості… Ви пана неодмінного
