Вибрані твори - Антон Павлович Чехов

—, Я вас оббризкав, ваше-ство… Даруйте… Я ж… Не те щоб…

— Ах, облиште… Я вже забув, а ви все про те ж саме! — сказав генерал і нетерпляче ворухнув нижньою губою. «Забув, а в самого єхидство в очах, — подумав Червяков, підозріливо позираючи на генерала. — І говорити не хоче. Треба б йому пояснити, що я зовсім не хотів… що це закон природи, а то подумає, що я плюнути хотів. Тепер не подумає, то потім подумає!»

Прийшовши додому, Червяков розповів дружині про свою нечемність. Дружина, як здалося йому, надто легковажно поставилася до того, що трапилось; вона тільки злякалася, а дізнавшись, що Бризжалов «чужий», заспокоїлася.

— А все-таки ти піди перепроси, — сказала вона. — Подумає, що ти пристойно поводитись на людях не вмієш!

— Тож-бо й воно! Я перепрошував, та він якось дивно… Жодного слова путнього не сказав. Та й ніколи було розмовляти.

Другого дня Червяков одягнув новий віцмундир, підстригся і подався до Бризжалова пояснювати… Зайшовши до прийомної генерала, він побачив там дуже багато відвідувачів, а поміж прохачів і самого генерала, що вже почав приймати прохання. Опитавши кількох відвідувачів, генерал звів очі на Червякова.

— Вчора в «Аркадії», якщо пригадуєте, ваше-ство, — почав доповідати екзекутор, — я чхнув і… ненароком оббризкав… Проб…

— Які дурниці… Бог зна що! Ви в якій справі? — звернувся генерал до іншого прохача. «Говорити не хоче! — подумав Червяков бліднучи. — Гнівається, значить… Ні, цього не можна так залишити… Я йому поясню…»

Коли генерал закінчив бесіду з останнім відвідувачем і рушив було до внутрішніх апартаментів, Червяков поспішив за ним і забурмотів:

— Ваше-ство! Якщо я насмілююсь турбувати ваше-ство, то саме з почуття, можу сказати, розкаяння!.. Не навмисне, самі зволите знати!

Генерал плаксиво скривився і махнув рукою.

— Та ви просто глузуєте, пане мій! — сказав він, зникаючи за дверима. «Яке ж тут глузування? — подумав Червяков. — І зовсім тут немає ніякого глузування! Генерал, а не може зрозуміти! Якщо так, не буду ж я більше просити пробачення в цього фанфарона! Чорт з ним! Напишу йому листа, а ходити не буду! Їй-богу, не буду».

Так думав Червяков, ідучи додому. Листа генералові він не написав. Думав, думав і ніяк не видумав того листа. Довелося на другий день іти самому пояснювати.

— Я вчора приходив турбувати ваше-ство, — забурмотів він, коли генерал звів на нього запитливо очі, — не для того, щоб глузувати, як ви зволили сказати. Я перепрошував за те, що, чхаючи, бризнув… а сміятися я й не думав. Чи смію я сміятися? Якщо ми будемо сміятися, то ніякої тоді, значить, і пошани до персон… не буде.

— Забирайся геть! — гаркнув генерал, раптом посинівши і затрусившись.

— Що-о? — запитав пошепки Червяков, мліючи від жаху.

— Забирайся геть звідси! — повторив генерал, затупавши ногами.

В животі у Червякова щось обірвалось. Нічого не бачачи, нічого не чуючи, він позадкував до дверей, вийшов на вулицю і поплентався… Прийшовши машинально додому, не скидаючи віцмундира, він ліг на диван і… помер.

1883

На вокзалі Миколаївської залізниці зустрілися два приятелі: один товстий, другий тонкий. Товстий щойно пообідав на вокзалі, і його губи лисніли від масла, мов стиглі вишні. Пахло від нього хересом і флер-д’оранжем. А тонкий щойно зійшов з вагона і був нав’ючений чемоданами, клунками та коробками. Пахло від нього шинкою і кофейною гущею. З-за його спини визирала худенька жінка з довгим підборіддям — його дружина, і високий гімназист з примруженим оком — його син.

— Порфирій! — вигукнув товстий, угледівши тонкого. — Чи ти це? Голубчику мій! Скільки зим, скільки літ!

— Матінко! — здивувався тонкий. — Миша! Друг дитинства! Звідки ти взявся?

Приятелі тричі поцілувалися і дивилися один на одного очима, повними сліз. Обидва були приємно здивовані.

— Любий мій! — почав тонкий після поцілунків. — От не чекав! От сюрприз! Ну, та глянь же на мене гарненько! Такий же красунь, як і був! Такий же душечка і чепурун! Ах, ти, господи! Ну, як же ти? Багатий? Одружений? Я вже одружений, як бачиш… Це ось моя дружина, Луїза, уроджена Ванценбах… лютеранка… А це мій Нафанаїл, учень третього класу. Це, Нафаня, друг мого дитинства! В гімназії разом учились!

Нафанаїл трохи подумав ї зняв шапку.

— В гімназії разом учились! — продовжував тонкий. — Пам’ятаєш, як тебе дражнили? Тебе дражнили Геростратом за те, що ти; казенну книжку цигаркою пропалив, а мене Ефіальтом за те, що я ябедничати любив. Хо-хо… Дітьми були! Не бійся, Нафаня! Підійди до нього ближче… А це моя дружина, уроджена Ванценбах… лютеранка…

Нафанаїл трохи подумав і сховався за батькову спину.

— Ну, як живеш, друже? — спитав товстий, захоплено дивлячись на друга. — Служиш де? Дослужився?

— Служу, милий мій! Колезьким асесором уже другий рік, і Станіслава маю. Платня погана… ну, та бог з нею! Дружина уроки музики дає, я портсигари приватно з дерева роблю. Чудові портсигари! По карбованцю за штуку продаю. Якщо ж хто бере десять штук і більше, тому, розумієш, знижка. Перебиваємось сяк-так. Служив, знаєш, у департаменті, а тепер сюди перевели столоначальником по тому ж відомству… Тут буду служити. Ну, а ти як? Либонь уже статський? Га?

— Ні, голубе мій, бери вище, — сказав товстий. — Я вже до таємного дослужився… Дві звізди маю…

Тонкий раптом зблід, скам’янів, але скоро обличчя його скривила широчезна посмішка; здавалося, що від обличчя і очей його посипались іскри. Сам він зіщулився, згорбився, звузився… Його чемодани, клунки і коробки стиснулись, поморщились… Довге підборіддя дружини стало ще довшим; Нафанаїл витягся струнко і застебнув усі гудзички свого