Вибрані твори - Антон Павлович Чехов

— Ну, добре, добре! Лежи там! — уриває його чийсь голос.

— Батечку! Павле Івановичу! — дивується токар, бачачи перед собою лікаря. — Вашескородіє! Благодійнику!

Хоче він схопитися й бухнути перед медициною в ноги, але почуває, що руки й ноги йому не коряться.

— Ваше високородіє! Ноги ж мої де? Де руки?

— Прощайся з руками і ногами… Відморозив! Ну, ну… чого ж ти плачеш? Пожив, і слава богу! Мабуть, шість десятків прожив — буде з тебе!

— Горе!.. Вашескородіє, горе ж! Простіть великодушно! Ще б років з п’ять-шість…

— Навіщо?

— Коняка ж чужа, віддати треба… Стару поховати… І як на цьому світі все скоро робиться! Ваше високородіє! Павле Івановичу! Цигарничку з карельської берези найкращу! Крокетик виточу…

Лікар махає рукою й виходить з палати. Токареві — амінь!

1885

Кому повім печаль мою?..

Вечірні сутінки. Лапатий, мокрий сніг ліниво кружляв коло тільки що засвічених ліхтарів і тонким, м’яким шаром лягає на дахи, кінські спини, плечі, шапки. Візник Іона Потапов увесь білий, як привид. Він зігнувся, як тільки можна зігнутися живому тілу, сидить на козлах і не ворухнеться. Якби впала на нього ціла кучугура, то й тоді він, здається, не вважав би за потрібне струшувати з себе сніг… Його конячина теж біла й нерухома… Своєю нерухомістю, незграбними формами та патикоподібними рівними ногами вона навіть зблизька схожа на копійчаного коника-пряника. Вона, напевне, поринула в роздуми. Кого відірвали від плуга, від звичних сірих картин і кинули сюди, в цей вир, повний страховинних огнів, невгамовного гуркоту і людей, що кудись біжать, тому не можна не думати…

Іона і його конячина не рухаються з місця вже давно. Виїхали вони з двору ще до обіду, а почину все нема й нема. Та ось на місто спадає вечірня мла. Блідість ліхтарних вогнів поступається своїм місцем живим барвам, і вулична метушня стає гомінкішою.

— Візник, на Виборзьку! — чує Іона. — Візник!

Іона здригається і крізь вії, обліплені снігом, бачить військового в шинелі з капюшоном.

— На Виборзьку! — повторює військовий. — Та ти спиш, чи що? На Виборзьку!

На знак згоди Іона смикає віжки, від чого з конячої спини та з його плечей густо сиплються шари снігу… Військовий сідає в сани. Візник цмокає губами, витягає, як лебідь, шию, підводиться, і більше за звичкою, ніж з потреби, махає батогом. Конячина теж витягає шию, згинає свої патикоподібні ноги й нерішуче рушає з місця…

— Куди преш, очмано? — на першому ж кроці чує Іона вигуки з темної маси, що рухається туди й сюди. — Куди чорти несуть? Праворуч держи!

— Ти їздити не вмієш! Праворуч держи! — сердиться військовий.

Лається кучер з карети, злобно дивиться і струшує сніг з рукава прохожий, що перебігав дорогу і наштовхнувся плечем на морду конячини. Вона совається на козлах, як на голках, тикає на всі боки ліктями і водить очима, як очманілий, немов не розуміє, де він і чого він тут.

— От які негідники! — кепкує військовий. — Тільки думки в них, як би наїхати на тебе або під коня потрапити. Це вони змовились.

Іона оглядається на їздця і ворушить губами… Хоче він, як видно, щось сказати, але з горла не виходить нічого, крім сопіння.

— Що? — питає військовий.

Іона кривить усмішкою рот, напружує своє горло і хрипить:

— А в мене, пане, теє… син на цьому тижні помер.

— Гм!.. Від чого ж він помер?

Іона повертається всім тулубом до їздця і каже:

— А хто ж його знає! Мабуть, від гарячки… Три дні полежав у лікарні й помер… Божа воля.

— Звертай, диявол! — лунає в темряві. — Повилазило тобі, чи що, старий собако? Дивись очима!

— Поганяй, поганяй… — каже їздець… — Отак ми й до завтра не доїдемо. Піджени-но!

Візник знову витягає шию, підводиться і з важкою грацією змахує батогом. Кілька разів по тому оглядається він на їздця, але той заплющив очі і, як видно, не має охоти слухати. Висадивши його на Виборзькій, Іона спиняється коло трактиру, згинається на козлах і знову ані ворухнеться… Мокрий сніг знову робить білим його і конячину. Минає година, друга…

По тротуару, гучно стукаючи калошами і лаючись, проходить троє молодих людей: два з них високі і тонкі, третій малий і горбатий.

— Візник, до Поліцейського мосту! — кричить деренкучим голосом горбань. — Трьох… два гривеники!

Іона смикає віжками і цмокає. Два гривеники ціна невигідна, та йому не до ціни… Чи карбованець, чи п’ятак, — йому тепер однаково, аби тільки хто найняв… Юнаки, штовхаючи один одного і лихословлячи, підходять до саней і всі троє зразу лізуть на сидіння. Починають вирішувати питання: кому двом сидіти, а кому третьому стояти? По довгій сварці, вередуванню і докорах вирішують, що стояти повинен горбань, як найменший.

— Ну, поганяй! — деренчить горбань, стаючи на своє місце й дихаючи в потилицю Іоні. — Смали! Ну, та й шапка ж у тебе, братику! Гіршої в усьому Петербурзі не знайти…

— Ги-и… ги-и… — регоче Іона. — Яка є…

— Ну, ти, яка є, поганяй! Отак ти всю дорогу їхатимеш? Га? А по шиї?..

— Голова тріщить… — каже один з довгих. — Вчора. у Дукмасових ми вдвох з Ваською чотири пляшки коньяку випили.

— Не розумію, навіщо брехати? — сердиться другий довгий. — Бреше,