Вибрані твори - Антон Павлович Чехов

— Прошу не тикати, а звольте вийти!

— Ось що, чоловіче добрий: даю тобі хвилину строку… Бо як ти старшина й головна особа, то ось виведи цих артистів попідручки. Мамзелям моїм не подобається, якщо тут є хто сторонній… Вони соромляться, а я за свої гроші бажаю, щоб вони були в натуральному вигляді.

— Очевидно, цей самодур не розуміє, що він не в хліві! — крикнув Жестяков. — Покличте сюди Євстрата Спиридоновича.

— Євстрате Спиридоновичу! — понеслося по клубу. — Де Євстрат Спиридонович?

Євстрат Спиридонович, старик у поліцейському мундирі, не забарився прийти.

— Прошу вас вийти звідси! — прохрипів він, вирячуючи свої страшні очі й ворушачи нафабреними вусами.

— А таки злякав! — промовив мужчина й зареготав від задоволення. — Справді, злякав! Бувають же такі страхи, побий мене бог! Вуса як у кота, очі вирячив… Хе-хе-хе!

— Прошу не розмовляти! — крикнув щосили Євстрат Спиридонович і затремтів. — Вийти геть! Я звелю тебе вивести!

У читальні знявся неймовірний галас. Євстрат Спиридонович, червоний як рак, кричав, тупаючи ногами. Жестяков кричав. Белебухін кричав. Кричали всі інтелігенти, але голоси всіх їх покривав низький, густий, приглушений бас мужчини в масці. Танці, завдяки загальному сум’яттю, припинились, і публіка посунула з зали до читальні.

Євстрат Спиридонович для поважності покликав усіх поліцейських, що були в клубі, і сів писати протокол.

— Пиши, пиши, — говорила маска, тикаючи пальцем йому під перо. — Тепер що ж зі мною, з бідолахою, буде? Бідна моя голівонька! За що ж занапащаєте ви мене, сиротиноньку? Ха-ха! Ну, що ж? Готовий протокол? Всі порозписувались? Ну, тепер дивіться!.. Раз… два… три!!

Мужчина підвівся, витягся на весь зріст і зірвав з себе маску. Відкривши своє п’яне обличчя й подивившись на всіх, милуючись справленим ефектом, він упав у крісло й радісно зареготав. А враження, справді, справив він незвичайне. Всі інтелігенти розгублено переглянулись і зблідли, деякі почухали потилиці. Євстрат Спиридонович крякнув, як людина, що зробила несподівано велику дурницю.

У бешкетникові всі впізнали місцевого мільйонера, фабриканта, потомственого почесного громадянина П’ятигорова, відомого своїми скандалами, благодійністю і, як не раз говорилося в місцевому віснику, любов’ю до освіти.

— Що ж, вийдете чи ні? — спитав П’ятигоров після хвилинної мовчанки.

Інтелігенти мовчки, не кажучи й слова, вийшли навшпиньки з читальні, і П’ятигоров замкнув за ними двері.

— Ти ж бо знав, що це П’ятигоров! — хрипів через хвилину півголосом Євстрат Спиридонович, трясучи за плече лакея, що вносив до читальні вино. — Чого ж ти мовчав?

— Заборонили казати!

— Заборонили казати… Як посадовлю я тебе, анафему, на місяць, то тоді знатимеш «заборонили казати». Геть!! А ви гарні, панове, — звернувся він до інтелігентів. — Бунт зняли! Не могли вийти з читальні на десять хвилинок! Ось тепер і їжте кашу, що наварили. Ех, панове, панове… Не люблю, їй-богу!

Інтелігенти почали ходити по клубу похмурі, розгублені, винуваті, шепочучись і наче передчуваючи щось недобре… Дружини і дочки їх, дізнавшись, що П’ятигоров «ображений» і сердиться, принишкли і стали розходитися по домівках. Танці припинились.

О другій годині з читальні вийшов П’ятигоров; він був п’яний і похитувався. Увійшовши до зали, він сів коло оркестру й задрімав під музику, потім сумно схилив голову й захропів.

— Не грайте! — замахали старшини на музикантів. — Цсс!.. Єгор Нилович спить…

— Чи не накажете вас додому провести, Єгоре Ниловичу? — спитав Белебухін, нахиляючись до вуха мільйонера.

П’ятигоров зробив губами так, наче хотів здути з щоки муху.

— Чи не накажете вас додому провести, — повторив Белебухін, — або сказати, щоб екіпажик подали?

— Га? Кого? Ти… чого тобі?

— Провести додому… Спатоньки пора…

— До-додому бажаю… Прроведи!

Белебухін засяяв від задоволення й почав підводити П’ятигорова. До нього підскочили інші інтелігенти і, приємно усміхаючись, підвели потомственого почесного громадянина й обережно повели до екіпажа.

— Адже отак пошити в дурні цілу компанію може тільки артист, талант, — весело говорив Жестяков, підсаджуючи його. — Я буквально вражений, Єгоре Ниловичу! Досі регочу… Ха-ха… А ми ото кипимо, турбуємось! Ха-ха! Вірите? І в театрах ніколи так не сміявся… Сила комізму! Весь вік пам’ятатиму цей незабутній вечір!

Провівши П’ятигорова, інтелігенти повеселішали й заспокоїлись.

— Мені руку подав на прощання, — промовив Жестяков, дуже задоволений. — Значить, нічого, не сердиться…

— Дав би бог! — зітхнув Євстрат Спиридонович. — Негідник, підла людина, але ж — благодійник!.. Не можна!..

1884

Перед судовим слідчий стоїть маленький, надзвичайно худий чоловічок у пістрьовій сорочці і латаних штанях. Його обросле волоссям і поїдене ряботинням обличчя та очі, ледве видні з-за густих, навислих брів, мають вираз похмурої суровості. На голові ціла шапка давно вже не чесаного, покошланого волосся, що надає йому ще більшої павучої суворості. Він босий.

— Денис Григор’єв! — починає слідчий. — Підійди ближче і відповідай на мої запитання. Сьомого числа цього липня залізничний сторож Іван Семенович Акінфов, проходячи вранці колією, на сто сорок першій версті застав тебе за відкручуванням гайки, якою рейки прикріплюються до шпал. Ось вона, ця гайка!.. З цією самою гайкою він і затримав тебе. Чи так воно було?

— Га?

— Чи так усе це було, як каже Акінфов?

— Звісно, було.

— Гаразд; ну, а для чого ти одкручував гайку?

— Га?

— Ти це своє «га» кинь, а відповідай на запитання: Для чого ти одкручував гайку?

— Коли б не потрібна була, не одкручував би, — хрипить