Вибрані твори - Антон Павлович Чехов
Повість «Спати хочеться» побудовано так, що виникає враження, ніби одноманітність, утома від цього життя настільки «заколисують» людину, що вона взагалі втрачав орієнтири людяності і, вириваючись з полону «сну», бо інакше вже неможливо, направляє свій гнів не в той бік.
Та коли в цьому творі героїня — просто маленька втомлена дівчинка, вчинками якої керують інстинкти й захисні реакції, хоч і викривлені тупою і жорстокою дійсністю, то лікар Рагін змирився з «заколисуванням», навіть підвів під нього своєрідну виправдуючу філософську базу — і фізично, й духовно підкорився плину життя, не втручаючись у нього., І шлях його, — шлях знецінення самого себе, — від ідеальних юнацьких поривань приносити користь і робити добро до пацієнта палати № 6 — закономірний.
А. П. Чехов чи не перший у світовій культурі торкнувся питання взаємодії духовної сутності людини зі світом, який цю сутність і сформував. Сформував, а сам пішов уперед, — у плані своєрідного змагання. Йдеться про життєздатність принципів, насамперед моральних, які дозволяють людині відчувати свою значимість. Людина сформувалася на певних принципах, а життя пішло вперед, змінилася орієнтація. Відмовитися від себе колишнього, переорієнтуватися? І втратити себе? А залишитися таким, як був, — чи не відстати, загубитися в часі? Саме на такому роздоріжжі, коли по-старому жити вже неможливо, а як жити по-новому, — невідомо, опинився і Васильєв з оповідання «Припадок», і Лаєвський із повісті «Дуель», і цілий ряд героїв із знаменитих чеховських драм.
Здається, герої Чехова, — маємо на увазі насамперед п’єси, — знають про себе й про інших усе. Знають так, що їм нічого сказати одне одному. Дія, особливо в п’єсах, розгортається не за сюжетом, а стимулюється внутрішніми, часто невцмовленими психологічними порухами. Герої не знаходять один одного, інші для них — власні тіні. Щастя раптово повертається до них нещастям. Іванов, піднявшись на пік удачі, стріляється, як і Костя Треплєв у «Чайці». Лопахін, купивши вишневий сад, плаче. Цінності ніби постійно девальвуются чи повертаються у свою протилежність. То чи є щось стале, ідеальне?
І тут, нам здається, Чехов задовго до того, як, приміром, екзистенціалісти поставили ці ж питання, дав на них відповідь. Так, його героїв п’єсах грають уже зігране, і навіть знають про це. Вони дограють драму особисту, бо епоха свою вже відіграла. Трагедія в тому, що трагедійне звершилося без них. Вони забуті, як старий лакей Фірс. Та залишається шпарина крізь яку світить постійно промінь надії. Промінь цей — віра в людину і її можливості. Ніхто за неї — «ні бог, ні цар і не герой» — не визначатимуть, що таке добро і зло, совість, справедливість; не з’явиться месія і не виведе з хащів протиріч. Доля людини у власних руках. Беручи на себе відповідальність визначати, що є що і хто є хто, людина тим самим стверджує себе як таку, не приймаючи світ як абсурд.
Прямо про це в чеховських текстах не говориться. Але об’єктивно це так. При всіх нещастях, духовних тупиках, нездійснених долях після читання Чехова залишається світле відчуття. Відчуття наповненості життя, його доцільності, краси. Життя це буяє в печальній пісні, в очах дітей, яких письменник з трепетною любов’ю веде по сторінках своїх книг, у гармонії природи. Воно йде, і що б у ньому не траплялося, все треба називати своїми іменами, не ховаючись в ілюзії. Воно буяє і прекрасними барвами в повісті-поемі «Степ». Основа його, справжня, гуманістична, утверджується подвижницькою працею таких скромних героїв, як лікар Димов з оповідання «Вітрогонка». Йде в саму гущу життя, порвавши з провінційним міщанством, Надя з «Нареченої» — йде в майбутнє, в передреволюційний вир великих міст.
Антон Павлович Чехов ясно й чітко побачив рубіж епох, коли, за словами К. Маркса, закінчувалась «передісторія людського суспільства»[1] і починалася справжня історія, де активне здійснення себе в житті приносить людині справжню свободу, оскільки в цьому вищий смисл людського існування.
Віктор Положій
ОПОВІДАННЯ
СМЕРТЬ ЧИНОВНИКА
Одного чудового вечора не менш чудовий екзекутор, Іван Дмитрович Червяков, сидів у другому ряді крісел і дивився в бінокль на «Корневільські дзвони». Він дивився і почував себе, як у раю. Та рантом.:. В оповіданнях часто зустрічається оце «та раптом». Автори праві: в житті так багато несподіванок! Та раптом обличчя його зморщилось, очі підкотилися під лоб, подих спинився… він одвів від очей бінокль, — нагнувся і… апчхи!!! Чхнув, як бачите. Чхати нікому й ніде не забороняється. Чхають і мужики, і поліцмейстери, і часом навіть таємні радники. Усі чхають. Червяков нітрохи не сконфузився, втерся хусточкою і, як людина чемна, поглянув навколо себе: чи не потурбував кого-небудь він своїм чханням? Але тут уже довелося сконфузитися. Він побачив, що дідок, який сидів поперед нього, в першому ряді крісел, старанно витирав свою лисину і шию рукавичкою і бурчав щось. У дідкові Червяков упізнав статського генерала Бризжалова, який служив у відомстві шляхів сполучення. «Я його оббризкав! — подумав Червяков. — Не мій начальник, чужий, але все-таки незручно. Попросити пробачення треба».
Червяков кашлянув, подався тулубом наперед і зашепотів генералові на вухо:
— Пробачте, ваше-ство, я вас оббризкав… я ненавмисне…
— Нічого, нічого…
— Ради бога, пробачте. Я ж… я не хотів!
— Ах, сидіть, будь ласка! Дайте слухати!
Червяков зніяковів, дурнувато посміхнувся і став дивитись на сцену. Дивився він, але вже раювання більше не почував. Його став мучити неспокій. В антракті він підійшов до Бризжалова, походив біля нього і, переборовши
