Боснійські драми - Слободан Шнайдер
Але ніде на земній кулі все це не так очевидно і водночас не так жахливо, як саме в Єрусалимі. Загальновідомо, що Єрусалим — святе місто для двох монотеїзмів, і є таким, після Мекки й Медини, і для третього. Для християнства існує ще один, який ще має спуститися з Небес. Він, отже, одночасно є проекцією і дійсністю; пристрасний потяг, утопія, фантазм і один розщеплений факт реальності. Це не обіцяє щастя. І якщо дивитися діахронічно, чиєсь щастя завжди тягнуло за собою чиєсь нещастя, причому завжди у крайніх формах, які тільки можливо собі уявити. Єрусалим, аж до сьогодні, можна вважати гігантською лабораторією, в якій наш вид, наразі переважно безуспішно, мучиться над питанням: що робити з Іншим у його інакшості?
Протягом історії аж до сьогодні єдині відповіді містяться в отих трьох словах: херем, джихад, хрестовий похід у своїх найбільш диких, або трохи окультурених формах, які завжди спрямовують до якогось різновиду кінцевої домінації.
Але варто знати, що саме ця історична подія, яку християнський Захід вважає своїм тріумфом, а арабський — споконвічним джерелом своїх бід (йдеться про завоювання Єрусалима християнськими лицарями і заснування Єрусалимського королівства, яке було його підсумком) — це водночас як якийсь поріз, синкліналь між Сходом і Заходом, ота точка в часі, починаючи від якої примирення в гармонії стало або дуже важким, або навіть зовсім неможливим. Це ніби визнання рації тих, що Веллсову війну світів спустили з Марса на Землю як війну цивілізацій. І ми справді бачимо, що аж до тої жахливої бійні, яку ми тут в якийсь спосіб відзначаємо (1099-1999), Схід і Захід, вступивши в контакт, якось оглядали одне одного, обнюхували, обмацували, навзаєм дивувалися одне одному. Здивування було сильнішим з арабського боку, бо воно — знак сильнішої культури, й існує справді багато джерел, в яких це здивування перемішується навіть з гумором, оскільки араби багато звичаїв західних людей вважали смішними і нецивілізованими. У лицарів хреста відчувається страх, оскільки вони зустрілися з культурою, яка в той момент була розвиненішою. Їхні воєнні успіхи можна пояснити, між іншим, і тим фактом, що цивілізація Сходу вже перейшла у свою рафіновано-декадентську фазу, яка не сприяє особливій войовничості. А Захід тоді виплекав свій імперіалізм, хрестовими походами вирішив багато своїх проблем (наприклад, проблему первородства) і — об’єднався. Під мурами Святого Міста опинилася вперше об’єднана Європа. Вона навіть, можливо, була політично реальнішою від сьогоднішніх варіацій на цю тему. Але спосіб, у який безіменний народ, соціально дуже диференційований, стає монолітною армадою, піддавши себе стражданням і ризику, залишився таким самим. Немає ані суттєвої різниці, ані суттєво нових риторичних фігур у палких проповідях проти невірних, хоч ким би вони були, починаючи від Папи Урбана і Клермонського собору, якщо порівняти з виступами сьогоднішніх покращувачів світу, зразка Мілошевича, Ле Пена чи Гайдера. І завжди те саме фундаментальне питання, яке варіюється в ідеологічній підготовці, котра має гальванізувати масу, щоб та взяла хрест, меч або автомат Калашникова: той Інший, бо інакший, є смертельною загрозою, яка має зникнути з лиця Землі. Цікаво, що отой Інший дуже часто є джерелом смертоносної зарази, він просто чумний: «Il est connu que presque la moitié du monde est infectėe de cette peste mortelle![7]», пише в одному листі П’єр Преподобний близько 1141 року, а він був одним з ранніх «інформативних» перекладачів Корану, котрий потребою попередити про небезпеку витлумачив свою перекладацьку роботу.
До речі, історія хрестових походів в різний спосіб стосується історичних просторів колишньої Югославії, а деякі події ми могли б трактувати як певного типу префігурації, аж до нещодавніх бомбардувань НАТО, які багато хто з інтелектуалів Заходу вважає новим хрестовим походом. На шляху армад хрестоносців, якщо вони йшли суходолом через тодішню Візантійську імперію, перешкодами були численні річки, через які можна було переправитись лише поромом. Візантія, досконало впорядкована мега-держава того часу, реагувала на прохід недисциплінованих, фанатизованих орд панікою. Одне джерело свідчить, що було прийняте правило: лицарі не мають права в жодному місті залишатися довше ніж три дні! Чи з тої доби походить хорватська приказка «Кожного гостя по трьох днях доста»? Якщо ж лицарі подорожували морем, перешкодами були великі витрати. Так лицарі хреста, будучи не в змозі оплатити Венеції проїзд, спалили дощенту прекрасне місто Задар на хорватському узбережжі, внаслідок чого сеньйорія у Венеції позбулася небезпечного суперника.
Отже, маккіавелізм задовго до маккіавелізму, тобто абсолютно нічого нового під Сонцем.
Я, одначе, думаю, що теоретики конфлікту цивілізацій як якогось вічного прокляття або навіть двигуна переможного Заходу, помиляються. Щоправда, події, яких вимагають херем, джихад або хрестовий похід, справді повертаються у світовій історії як якийсь фатум, як вічне повернення того ж самого. Але в хроніках так само записані і події, наміри, навіть успіхи із зовсім інакшими ознаками. Завжди були окремі особистості, які, ніби якісь рятівники нашого хижого роду, мали в собі оту дорогоцінну здатність уявити Іншого в його інакшості, а тоді його і прийняти, або йому, можливо, радісно дивуватися; навіть насолоджуватися тим, що ми такі різні і саме тому, що ми є такими, якими є.
Працюючи над підготовкою нашої маленької імпровізації на тему, я знайшов одну звістку з давніх часів, оту про халіфа Умара, датовану 638 роком після Христа, який пропонує і навіть практично реалізує один цивілізаційний, абсолютно досконалий концепт. Визнаю, що я підпав під вплив тої сугестії про білого верблюда на обрії пустелі, яка, однак, всупереч Гантінгтону, не є жодним фантазмом, жодною фата-морганою, що народжується у надто гарячих головах, тобто є результатом перегрітого повітря. На жаль, мечеть, споруджена як певна згадка про халіфа Умара, була зруйнована під час катастрофи, яку ми тут відзначаємо, але пам’ять, триваліша за мідь, залишилась.
Здається, що саме на згарищах, саме після катастроф може зародитися щось на кшталт вогника, якийсь спогад про краще і якась продуктивна нервовість як потяг до речей кращого світу. Для мене особисто це досвід від одного брутально зруйнованого, щоправда, не дуже щасливого мурашника, в якому раптом стало вкрай небезпечно опинитися в ролі Іншого, про що слід пам’ятати.
Відомо, що в ідеологічній підготовці хрестових походів велику роль відіграв і той факт, що темні маси просто не відчували різницю між Іншим, прийдешнім Єрусалимом та реально існуючим містом з такою назвою. Понад те,
