Вибрані твори. Том II - Бернард Шоу
Цезар (знову сідає на своє місце, знищений цим доводом). Гм! Значить, він хоче бачити мене.
Руфій. Еге! І я привів його з собою. Він очікує там (показуючи великий пальцем через плече) під охороною варти.
Цезар. І ти хочеш, щоб я з ним побачився?
Руфій (уперто). Я нічогісінько не хочу. Я гадаю — ти вчиниш так, як тобі сподобається. Не звалюй цього на мене.
Цезар (з таким виглядом, ніби він це робить, лише щоб задовольнити Руфія). Добре, добре, введіть його нагору.
Руфій (гукаючи). Гей, варто! Звільніть цього чоловіка й пришліть його до нас нагору. (Киваючи пальцем). Ходи сюди!
Потіній входить і з недовір’ям зупиняється між ними обома, дивлячись то на одного, то на другого.
Цезар (прихильно). А, Потіній! Милости просимо. Які новини сьогодні, Потінію?
Потіній. Цезарю, я прийшов попередити тебе про небезпеку й подати тобі одну пропозицію.
Цезар. Не звертай уваги на небезпеку. Кажи, яка пропозиція?
Потіній. Цезарю, ти гадаєш, що Клеопатра тобі віддана?
Цезар (серйозно). Мій друже, я вже знаю, що я думаю. Переходь до твоєї пропозиції.
Потіній. Я викладатиму просто. Я не знаю, з милости яких богів ти зміг оборонити палац і декілька ярдів узбережжя проти цілого міста й армії. Відтоді як ми відрізали вас від озера Мареотіс і ви накопали криниць у солоному морському піску й принесли з них відра з прісною водою, — ми зразуміли, що ваші боги непереможні й що ти твориш чудеса. Я більше не погрожую тобі...
Руфій (саркастично). Дуже мило з твого боку, далебі.
Потіній. Хай буде так: тут хазяїн — ти. Наші боги наслали північно-західних вітрів, щоб затримати вас у наших руках, але ви виказали себе й тут надто дужими.
Цезар (лагідно заохочуючи його перейти до суті). Так, так, мій друже. Але що далі?
Руфій. Викладай, чоловіче! Що маєш сказати?
Потіній. Я маю сказати, що у вас в таборі є зрадниця. Клеопатра.
Мажордом (повідомляючи, стоячи коло столу). Цариця! (Цезар і Руфій встають).
Руфій (тихенько до Потінія). Ти повинен був викласти це раніше, дурню! Тепер надто пізно.
Клеопатра в пишному вбранні урочисто входить проходом у колонаді й, минаючи статую Ра і стіл, підходить до Цезаря. Її двірня на чолі з Фтататітою приєднується до обслуги коло столу. Цезар поступається своїм місцем Клеопатрі, на яке вона й сідає.
Клеопатра (побачивши Потінія, говорить жваво). Що робить він тут?
Цезар (в найблагодушнішому настрої сідаючи поруч неї). Якраз намірявся розповісти щось про тебе. Провадь далі, Потінію.
Потіній (замішано). Цезарю... (він заникується).
Цезар. Ну, викладай.
Потіній. Те, що я маю сказати, призначено для твого вуха, а не для царициного.
Клеопатра (з прихованою люттю). Є засоби, щоб примусити тебе говорити. Стережися!
Потіній (задирикувато). Цезар не використовує цих засобів.
Цезар. Мій друже, у цім світі, коли чоловік має щось сказати, то труднощі не в тому, щоб примусити його це сказати, а в тому, щоб перешкодити йому говорити це надто часто. Дозволь мені відзначити день мого народження, відпустивши тебе на волю. Прощавай, ми більше не зустрінемося!
Клеопатра. Цезарю, таке милосердя — божевілля.
Потіній (до Цезаря). Чи не даси ти мені приватної аудієнції? Твоє життя може залежати від цього. (Цезар велично встає).
Руфій (тихенько до Потінія). Віслюче! Тепер почнеться героїчна вистава.
Цезар (по-ораторському) Потінію...
Руфій (перебиваючи його). Цезарю, обід зіпсується, доки ти будеш говорити свою улюблену проповідь про життя і смерть.
Клеопатра (самозадоволено). Мовчи, Руфію! Я бажаю слухати Цезаря.
Руфій (грубо). Ваша величність чула це вже раніше. Минулого тижня ви це повторили Аполлодорієві, а він подумав, що це все ваше власне. (Величність спадає з Цезаря. Надто розсмішений, він знову сідає й хитрувато дивиться на Клеопатру, що скаженіє. Руфій кричить, як і раніше). Гей, варто! Випровадьте заарештованого. Його звільнено. (До Потінія). А тепер — іди геть. Ти проґавив нагоду.
Потіній (його гнів перемагає його обережність). Я буду говорити.
Цезар (до Клеопатри). Ти бачиш? Тортури не вирвали б із нього жодного слова.
Потіній. Цезарю, ти навчив Клеопатру того мистецтва, завдяки якому римляни управляють світом.
Цезар. Овва! Вони навіть не вміють управляти самі собою. Що з того?
Потіній. Що з того? Невже ти так сп’янів з її краси, що не бачиш, як нетерпляче прагне вона сама правити Єгиптом і тільки й думає про твій від’їзд?
Клеопатра (встаючи). Брехун!
Цезар (шокований). Що? Протести? Заперечення?
Клеопатра (засоромлена, але тремтячи від притлумленої люті). Ні. Негідний він, щоб я йому заперечувала. Нехай говорить. (Вона знову сідає).
Потіній. Я це чув із її власних уст. Ти повинен бути знаряддям у її руках, ти повинен зірвати корону з голови її брата й надіти її на Клеопатрину голову, віддаючи всіх нас до її рук, — віддаючи й себе теж. І тоді Цезар може відряджатися до Риму або відряджатися у ворота смерти, що ближче й слушніше.
Цезар (цілком спокійно). Добре, мій друже, але хіба це не цілком природно?
Потіній (здивований). Природно! Значить, ти не обурюєшся на зраду?
Цезар. Обурюватися! О, божевільний єгиптянине, яке мені діло до обурення? Хіба я обурююся на вітер, коли він обдуває мене кригою, або на ніч, коли я спотикаюся через темряву? Невже мені обурюватися на молодість, коли вона відвертається від старости, або на гордість, коли вона відвертається від рабства? Розповідати мені таку історію — це те саме, як казати мені, що завтра зійде сонце.
Клеопатра (не маючи змоги себе стримувати). Але це ж неправда — неправда! Присягаюся в цьому!
Цезар. Це правда, хоч би ти й тисячу разів клялася в цьому й вірила б у те, в чому присягаєшся. (Її аж корчить од хвилювання. Щоб закрити її, він встає й відводить Потінія до Руфія, говорячи). Ходімо, Руфію, проведемо Потінія побіля варти. Мені треба сказати йому кілька слів. (До них тихо). Ми повинні дати цариці час угамуватися. (Голосно). Ходім! (Він відходить, ведучи з собою Потінія й Руфія та розмовляючи з ними). Скажи своїм друзям, Потінію, що я нічого не маю проти розумного владнання справ країни… (Їх більше не чути).
Клеопатра (стислим шепотом). Фтататіто, Фтататіто!
Фтататіта (поспішає до неї від столу
