Вибрані твори - Антон Павлович Чехов

— Ходімо в інший! — командував він, розмахуючи руками. — Я вас поведу в найкращий!

Привівши приятелів у той будинок, що, на його думку, був найкращим, він виявив наполегливе бажання танцювати кадриль. Медик став бурчати, що музикантам доведеться платити карбованця, але погодився бути vis-a-vis. Почали танцювати.

У найкращому було так само погано, як і в найгіршому. Тут були зовсім такі самісінькі дзеркала і картини, такі самі зачіски і вбрання. Оглядаючи умеблювання та костюми, Васильєв уже розумів, що це не несмак, а щось таке, що можна назвати смаком і навіть стилем С-вого провулка і чого не можна знайти ніде в іншому місці, щось цільне в своїй потворності, не випадкове, вироблене часом. Після того як він побував у восьми будинках, його вже не дивували ні кольори вбраннів, ні довгі шлейфи, ні яскраві банти, ні матроські костюми, ні густе фіолетове забарвлення щік; він розумів, що все це тут так і треба, що якби хоч одна з жінок одяглася по-людськи або якби на стіні почепили путящу гравюру, то від того втратив би загальний тон весь провулок. «Як невміло вони продають себе! — думав він. — Невже вони не можуть зрозуміти, що порок тільки тоді принадний, коли він гарний і ховається, коли він має оболонку доброчесності? Скромні чорні плаття, бліді обличчя, сумні усмішки й темрява більше впливають, ніж оця неоковирна мішура. Дурні! Коли вони самі не розуміють цього, то гості б їх повчили, абощо…»

Панночка в польському костюмі з білою хутряною опушкою підійшла до нього і сіла поряд з ним.

— Симпатичний брюнет, чому ж ви не танцюєте? — спитала вона. — Чого ви такий нудний?

— Тому, що нудно.

— А ви почастуйте лафітом. Тоді не буде нудно.

Васильєв нічого не відповів. Він помовчав і спитав:

— Ви о котрій годині лягаєте спати?

— О шостій.

— А встаєте коли?

— Коли о другій, а коли й о третій.

— А вставши, що робите?

— Кофій п’ємо, о сьомій годині обідаєм.

— А що ви обідаєте?

— Звичайно… Суп або щі, біфштекс, десерт. Наша мадам добре годує дівчат. Та навіщо ви все це питаєте?

— Так, щоб поговорити…

Васильєву хотілося поговорити з панночкою багато про що. Він почував велике бажання дізнатися, звідки вона родом, чи живі її батьки та чи знають вони, що вона тут, як вона потрапила в цей будинок, чи весела й задоволена, чи смутна й пригнічена похмурими думками, чи сподівається вийти коли-небудь з свого теперішнього стану… Але ніяк він не міг придумати, з чого почати і як запитати, щоб не здатися нескромним. Він довго думав і спитав:

— Вам скільки років?

— Вісімдесят, — сказала дотеп панночка, дивлячись із сміхом на фокуси, що виробляв руками і ногами, танцюючи, художник.

Раптом вона чогось зареготала й сказала голосно, так, щоб усі чули, довгу цинічну фразу. Васильєв оторопів і, не знаючи, якого виразу надати своєму обличчю, напружено усміхнувся. Усміхнувся тільки сам він, усі ж інші — його приятелі, музиканти і жінки — навіть і не глянули на його сусідку, наче не чули.

— Почастуйте лафітом! — знову сказала сусідка.

Васильєв відчув огиду до її білої опушки і до голосу й відійшов від неї. Йому вже здавалося душно і жарко, і серце починало битися повільно, але сильно, як молот; раз! два! три!

— Ходімо звідси! — сказав він, смикнувши художника за рукав.

— Зажди, дай скінчити.

Поки художник і медик кінчали кадриль, Васильєв, щоб не дивитися на жінок, оглядав музикантів. На роялі грав благообразний старий в окулярах, схожий з обличчя на маршала Базена; на скрипці — молодий чоловік з русявою борідкою, вдягнений за останньою модою. У молодого чоловіка було обличчя не дурне, не виснажене, а навпаки, розумне, молоде, свіже. Одягнений він був вишукано і з смаком, грав з почуттям. Задача: як він і цей пристойний, благообразний старий потрапили сюди? Чому їм не соромно сидіти тут? Про що вони думають, коли дивляться на жінок?

Якби на роялі і на скрипці грали люди обідрані, голодні, похмурі, п’яні, з виснаженими або тупими обличчями, тоді їхня присутність, може, була б зрозуміла. А тепер Васильєв нічого не розумів. Йому пригадувалась історія пропащої жінки, прочитана ним колись і він вважав тепер, що ця людська подоба з провинною усмішкою не. мав нічого спільного з тим, що він тепер бачить. Йому здавалося, що він бачить не пропащих жінок, а якийсь інший, зовсім особливий світ, чужий йому і незрозумілий; якби раніше він побачив цей світ у театрі на сцені або прочитав про нього в книзі, то не повірив би…

Жінка з білою опушкою знову зареготала і голосно промовила огидну фразу. Гидливе почуття опанувало його, він почервонів і вийшов.

— Зажди, і ми йдемо! — крикнув йому художник.

— Зараз у мене з моєю дамою, поки ми танцювали, була розмова, — розказував медик, коли всі троє вийшли на вулицю. — Мова йшла про її перший роман. Він, герой, — якийсь бухгалтер у Смоленську, що має дружину і п’ятеро дітей. Їй було сімнадцять літ, і жила вона в татуся й матусі, які торгували милом і свічками.

— Чий же він переміг її серце? — спитав Васильєв.

— Тим, що купив їй білизни на п’ятдесят карбованців. Чорт знає що! «Одначе ось він зумів випитати