Вибрані твори - Антон Павлович Чехов

— Побий мене бог, правда…

— Це така ж правда, як те, що воша кашляє.

— Ги-и! — усміхається Іона. — Ве-селі пани!

— Тьху, щоб тебе чорти!.. — обурюється горбань, — Поїдеш ти, стара холеро, чи ні? Хіба так їздять? Стьобни-но її батогом! Но, чорт! Но! Краще її!

Іона відчуває за своєю спиною, як крутиться тіло й тремтить голос у горбаня. Він чує звернену до нього лайку, бачить людей, і почуття самотності починає поволі одлягати йому від грудей. Горбань лається доти, поки не давиться химерною, шестиповерховою лайкою і не заходиться кашлем. Довгі починають говорити про якусь Надію Петрівну. Іона оглядається на них. Діждавшись короткої паузи, він оглядається ще раз і бурмоче:

— А в мене на цьому тижні… теє… син помер!

— Всі помремо… — зітхає горбань і витирає після кашлю губи. — Ну, поганяй, поганяй! Панове, я зовсім. не можу далі так їхати! Коли він нас довезе?

— А ти його легенько підохоть… по шиї!

— Стара холеро, чуєш? Адже шию наб’ю!.. З вашим братом церемонитись, то пішки ходитимеш!.. Ти чуєш, Змію Гориничу? Чи тобі плювати на наші слова?

І Іона більше чує, ніж почуває, звуки потиличника.

— Ги-и… — сміється він. — Веселі пани… дай боже здоров’я!

— Візник, ти жонатий? — питає довгий.

— Я б то? Ги-и… ве-селі пани! Тепереньки в мене одна жінка — сира земля… Хи-хо-хо… Могила тобто!.. Син от помер, а я живу… Дивна річ, смерть не в ті двері потрапила… Замість того щоб до мене йти, вона до сина…

Іона обертається, щоб розказати, як умер його син, але тут горбань легко зітхає і заявляє, що, слава богу, вони нарешті приїхали. Діставши два гривеники, Іона довго дивиться вслід гультяям, що зникають у темному під’їзді.

Знову він самотній, і знову настає для нього тиша… Притихла ненадовго туга виникає знову і розпирає груди ще з більшою силою. Очі Іони тривожно й страдницьки перебігають по юрбах, що рухаються по обидва боки вулиці: чи не знайдеться серед цих тисяч людей хоч одного, який вислухав би його? Але юрби біжать, не помічаючи ні його, ні туги… Туга величезна, безмежна. Якби лопнули груди Іони і вилилася з них туга, то вона б, здається, весь світ залила, а проте її не видно. Вона зуміла вмістились у таку мізерну шкаралупу, що її не побачиш вдень із свічкою…

Іона бачить двірника з пакунком і вирішує заговорити з ним.

— Чоловіче, котра тепер година буде? — питає він.

— Десята… Чого ж став тут? Проїжджай!

Іона від’їжджає на кілька кроків, згинається, і впадає в тугу… Вдаватися до людей він вважає вже марною річчю. Але не минає й п’яти хвилин, як він випростується, стріпує головою, немов від гострого болю, і смикає віжки… Йому несила. «Додому, — думає він. — Додому!»

І конячина, наче зрозумівши його думку, починає бігти підтюпцем. Години через півтори Іона сидить уже коло великої брудної печі. На печі, на долівці, на лавах хропуть люди. В повітрі «спіраль» і задуха… Іона дивиться на тих, що сплять, чухається і шкодує, що так рано вернувся додому… «І на овес не виїздив, — думає він. — Через те воно й туга. Людина, що знає своє діло… що і сама сита, і кінь ситий, завжди спокійна…»

В одному кутку підводиться молодий візник, сонно крекче і тягнеться до відра з водою.

— Пити захотів? — питає Іона.

— Авжеж, пити!

— Так… На здоров’я… А в мене, брат, син помер… Чув? На цьому тижні, в лікарні… Історія!

Іона дивиться, який ефект справили його слова, але не бачить нічого. Молодий укрився з головою і вже спить. Старий зітхає й чухається… Як молодому хотілось пити, так йому хочеться говорити. Скоро минає тиждень, як помер його син, а він ще до пуття не говорив ні з ким… Треба поговорити до ладу, не хапаючись:.. Треба розказати, як захворів син, як він мучився, що говорив перед смертю, як умер… Треба описати похорон та поїздку до лікарні по одяг покійника… На селі залишилася дочка Онися… І про неї треба поговорити. Та мало хіба про що він може тепер поговорити? Слухач повинен охкати, зітхати, додавати жалю… А з жінками говорити ще краще. Ті хоч і дурні, але ревуть від двох слів. «Піти до коня подивитися, — думає Іона. — Спати завжди встигнеш… Аякже, виспишся…»

Він одягається і йде до стайні, де стоїть його кінь. Думає він про овес, про сіно, про погоду… Про сина, коли сам, думати він не може… Поговорити з ким-небудь про нього можна, але самому думати й малювати собі його образ нестерпно моторошно…

— Жуєш? — питає Іона свого коня, побачивши його блискучі очі. — Ну, жуй, жуй… Коли на овес не виїздили, сіно їсти будемо… Еге ж… Старий я вже став їздити… Синові б їздити, а не мені… То справжній візник був… Жити б тільки…

Іона мовчить якийсь час і каже далі:

— Отаке-то, брат, кобилочко… Нема Кузьми Іонича… Богу душу віддав… Взяв і помер марно… Теперечки, скажімо, в тебе є лошатко, і ти тому лошаткові рідна мати… І раптом, скалимо, те саме лошатко богу душу віддало… Адже жаль?

Конячина жує, слухає і дихає на руки своєму хазяїнові…

Іона захоплюється і розповідає їй усе…

1886

Студент медик Майєр і учень Московської школи живопису, скульптури