Вибрані твори - Антон Павлович Чехов

Пробираючись крізь галасливий натовп, що зібрався навколо блондина, він занепав духом, злякався, як хлопчик, і йому здавалося, що в цьому чужому, незрозумілому для нього світі хочуть гнатися за ним, бити його, лаяти брудними словами… Він зірвав з вішалки своє пальто й кинувся прожогом униз по сходах.

Притулившись до огорожі, він стояв коло будинку й чекав, коли вийдуть його товариші. Звуки роялів і скрипок, веселі, хвацькі, нахабні й сумні, плутались у повітрі в якийсь хаос, і ця плутанина, як і перше, скидалася на те, ніби в пітьмі над дахами настроювався невидимий оркестр. Якщо глянути вгору на цю пітьму, то весь чорний фон був усипаний білими рухомими цятками: це йшов сніг. Пластівці його, потрапивши в світло, ліниво кружляли в повітрі, як пух, і ще лінивіше падали на землю. Сніжинки кружляли юрбою коло Васильєва і висли на його бороді, віях, бровах… Візники, коні і прохожі були білі. «І як може сніг падати в цей провулок! — думав Васильєв. — Будь прокляті ці будинки!»

Через те що він збіг униз сходами, ноги підгиналися від утоми; він задихався, наче сходив на гору, серце стукало так, що було чутно. Його мучило бажання швидше вибратися з провулка та йти додому, але ще дужче хотілось дочекатися товаришів і зігнати на них свою злість.

Він багато чого не зрозумів у будинках; душі жінок, що гинуть, залишилися для нього, як і були, таємницею, але йому ясно було, що справа значно гірша, ніж можна було думати. Коли та провинна жінка, що отруїлася, називалася пропащою, то для всіх цих, що танцювали тепер під звукову плутанину і говорили довгі огидні фрази, важко було добрати належну назву. Це були не ті, що гинуть, а ті, що вже загинули. «Порок є, — думав він, — але нема ні усвідомлення вини, ні надії на порятунок. Їх продають, купують, топлять у вині і в мерзотах, а вони, як вівці, тупі, байдужі і не розуміють. Боже мій, боже мій!»

Для нього також ясно було, що все те, що зветься людською гідністю, особою, образом і подобою божою, загиджене тут до кінця, «вщент», як кажуть п’яниці, і що винні в цьому не самий тільки провулок та тупі жінки.

Юрба студентів, білих від снігу, весело розмовляючи й сміючись, пройшла повз нього. Один з них, високий і тонкий, спинився, заглянув Васильєву в обличчя і сказав п’яним голосом:

— Наш! Насмоктався, брат? Ага-га, брат! Нічого, гуляй! Катай! Не журись, дядю!

Він узяв Васильєва за плечі і притулився до його щоки мокрими, холодними вусами, потім підковзнувся, похитнувся і, махнувши обома руками, крикнув:

— Держись! Не падай!

І, засміявшись, побіг доганяти своїх товаришів.

Крізь гамір почувся голос художника:

— Ви не смієте бити жінок! Я вам не дозволю, чорт би вас забрав! Негідники ви отакі!

У дверях будинку з’явився медик. Він подивився на всі боки і, побачивши Васильєва, сказав стурбовано:

— Ти тут? Послухай, їй-богу, з Єгором просто-таки неможливо нікуди ходити! Що це за людина, не розумію! Скандал почав! Чуєш? Єгоре! — гукнув він у двері. — Єгоре!

— Я вам не дозволю бити жінок! — розлігся нагорі пронизливий голос художника.

Щось важке і незграбне покотилося вниз по сходах. Це художник летів стрімголов униз. Його, очевидно, випхнули.

Він підвівся з землі, обтрусив капелюх і зі злим, обуреним обличчям посварився вгору кулаком і крикнув:

— Падлюки! Куродери! Кровопивці! Я не дозволю вам бити! Бити слабку, п’яну жінку! Ах, ви…

— Єгоре… Ну, Єгоре… — почав благати медик. — Даю тобі слово честі, вже більше ніколи не піду з тобою вдруге. Слово честі!

Художник потроху заспокоївся, і приятелі пішли додому.

— «Несамохіть до журних берегів, — заспівав медик, — мене приваблює незнана сила…»

— «А ось і млин… — підтягнув трохи згодом художник, — уже він розвалився…» Який сніг валить, мати божа! Гришко, чого ти пішов? Боягуз ти, баба, та й годі.

Васильєв ішов позаду приятелів, дивився їм у спини і думав: «Щось одне: або нам тільки здається, що проституція — зло, і ми перебільшуємо, або ж, якщо проституція й справді таке зло, як звичайно думають, то ці мої милі приятелі такі самі рабовласники, гнобителі і вбивці, як ті мешканці Сірії та Каїра, що їх малюють у «Ниве». Вони тепер співають, регочуть, розумно розмовляють, але хіба не вони оце експлуатували голод, неуцтво і тупість? Вони, — я був свідком. До чого ж тут їхня гуманність, медицина, живопис? Науки, мистецтва і високі почуття цих душогубів нагадують мені сало в одному анекдоті. Два розбійники зарізали в лісі жебрака; стали ділити проміж себе його одежу і знайшли в торбині шматок свинячого сала. «Дуже до речі, — сказав один з них, — давай закусимо». «Що ти, як можна? — жахнувся другий. — Хіба ти забув, що сьогодні середа?» І не стали їсти. Вони, зарізавши людину, вийшли з лісу з певністю, що вони постники. Так і ці, купивши жінок, ідуть і думають тепер, що вони художники і вчені…»

— Послухайте, ви! — сказав він сердито й гостро. — Чого ви сюди ходите? Невже, невже ви не розумієте, як це жахливо? Ваша медицина каже, що кожна з цих жінок умирає передчасно від сухот або чого-небудь іншого; мистецтва кажуть, що морально вона вмирає ще раніше. Кожна з них умирає через те, що на своєму віку приймає в середньому, припустимо, п’ятсот чоловіків. Кожну вбиває п’ятсот чоловіків. В числі цих п’ятсот — ви! Тепер, якщо ви обидва за все життя