Пітер Пен - Джеймс Баррі
— Гей, ви, послухайте, — благально промовив він, тільки-но Нана пішла у ванну. — Я щойно придумав розкішний жарт. Я виллю свою мікстуру в Нанину миску, вона подумає, що це молоко, — і вип’є її!
Так, мікстура справді була схожа на молоко; але діти не могли похвалитися таким тонким почуттям гумору, як у їхнього тата, і тому з осудом спостерігали, як він виливав свої ліки у собачу миску.
— Правда, смішно?.. — сказав він якимсь непевним голосом, і діти не посміли видати його, коли Нана і пані Дарлінг повернулися до кімнати.
— Наночко, хороша, — сказав він і почухав її за вухом, — я тут налив тобі трохи молочка, Нано.
Нана заметляла хвостом, підбігла до миски і почала хлебтати. Раптом вона завмерла і глянула на пана Дарлінга таким поглядом… — не злим, не лютим: вона показала йому велику печальну сльозу, що завжди змушує нас співчувати шляхетним псам, — і заповзла в буду.
Пан Дарлінг аж пашів від сорому, але здаватися не збирався. У могильній тиші пані Дарлінг понюхала миску.
— О Джордже, — сказала вона, — це ж твої ліки!
— Я просто пожартував, — виправдовувався він, поки дружина заспокоювала синів, а Венді обіймала Нану.
— Прекрасно, — гірко промовив він, — хоч як я стараюся розвеселити когось у цьому домі, аж зі шкіри пнуся, — все марно.
Венді й далі співчутливо обіймала Нану.
— Правильно, так мені й треба, — обурювався батько. — Панькайся з нею! А хто би попанькався зі мною? Ніхто! Бо я — просто годувальник: чого зі мною панькатись? Чого? Чого?! Чого?!!
— Джордже, — попросила його пані Дарлінг, — будь ласка, тихіше: прислуга почує.
Вони вже призвичаїлися називати Лізу прислугою.
— Нехай собі, — відповів він відважно. — Хай увесь світ почує! Але я більше ні хвилини не потерплю, щоб у моєму домі командувала собака.
Діти розплакались, Нана підбігла до нього миритися, але він відштовхнув її геть. Він знову відчув себе сильним і мужнім.
— Нічого не поможе! — кричав він. — Твоє місце — у дворі, і там я тебе зараз же й прив’яжу!
— Джордже, Джордже, — прошепотіла пані Дарлінг, — згадай, що я казала тобі про того хлопчика.
Але… але він навіть не слухав. Він намірився показати всім, хто в домі господар; і коли команди не допомогли, вдався до солодких слів та спокусливих обіцянок, щоб витягти Нану з буди; а тоді брутально схопив її і потягнув геть із кімнати. Панові Дарлінгу було соромно за себе, але він вперто продовжував свою справу. Усе це були прояви його надзвичайно тонкої натури, яка завжди жадала визнання. Тож він прив’язав собаку у дворі, а тоді, пригнічений і нещасний, сів у коридорі, втираючи кулаками очі.
А тим часом пані Дарлінг повкладала дітей спати у незвичній тиші й запалила світильники. Діти прислухалися до гавкоту Нани, і Джон почав пхенькати:
— Бідненька, він посадив її на ланцюг у дворі!
Але Венді була розважливіша.
— Нана не так гавкає, коли їй погано, — сказала вона, передчуваючи, що має щось статися. — Вона так гавкає, коли чує небезпеку. Небезпеку!
— Ти в цьому впевнена, Венді?
— Так, так.
Пані Дарлінг затремтіла і підійшла до вікна. Воно було надійно зачинене. Вона поглянула через шибу — нічне небо всіяли зорі. Зорі скупчилися довкола будинку, ніби їм було цікаво побачити, що там буде далі; і пані Дарлінг не помітила, що одна чи дві зірочки ніби підморгують. І все-таки якась невимовна тривога стискала їй серце і змусила прошепотіти:
— О, як би я хотіла сьогодні нікуди не йти!
Навіть напівсонний Майкл відчув її тривогу і спитав:
— Мамо, хіба нам треба чого-небудь боятися, коли ти запалила світильники?
— Ні-ні, нічого, мій синку, — відповіла вона. — Світильники — це ніби мамині очі, які вона залишає при дітях, щоб їх оберігати.
Вона пройшла від ліжечка до ліжечка, ніжно наспівуючи дітям, а маленький Майкл обійняв її за шию і вигукнув:
— Мамусенько, ти моя радість!
Це були останні слова, які вона чула від нього, — останні на довгий, довгий час. Будинок номер 27 був зовсім поряд, лише за кілька кроків, але йшов сніг, і тато й мама Дарлінги вибирали дорогу так, аби не намочити взуття. О цій порі лише вони були на вулиці, і всі зорі дивилися на них. Зорі такі гарні — але вони нічого не можуть вдіяти, вони назавжди приречені бути лише мовчазними свідками. Це кара, яку вони несуть не знати за що — за якусь провину, скоєну так давно, що жодна зіронька тепер не знає, як це було. І тому в старших зірок очі стали осклілі, і тепер вони розмовляють дуже рідко (мерехтіння — мова зірок), але маленькі зірочки ще вміють дивуватися. Хоч вони й не найкращі друзі Пітера — бо він має погану звичку підкрадатися ззаду і дмухати на них, — але вони так люблять цікаві ігри, що охоче допомагають йому цього вечора і намагаються збити дорослих з пантелику. Щойно двері будинку номер 27 зачинилися за паном і пані Дарлінгами, в небесах почалася метушня, і найменша зіронька Чумацького Шляху вигукнула:
— Пітере, пора!
Розділ 3. Летімо, летімо!
Ще хвильку після того, як пан та пані Дарлінги вийшли з дому, світильники біля ліжечок трьох їхніх дітей горіли ясно.
Це були дуже милі світильнички, і хо-тілось би, щоб вони теж застали Пітера, але ось вогник біля ліжечка Венді почав кліпати і так солодко позіхнув, що два інші теж не змогли стриматися, і так, позіхаючи, всі троє загасли.
Але тепер кімнату осявало інше світло, в тисячу разів яскравіше, ніж вогники світильників. На той час, про який ми розповідаємо, це світло побувало вже в усіх шафах і шухлядках дитячої кімнати: у пошуках Пітерової тіні воно перерило весь гардероб і вивернуло навиворіт кожну кишеню. Це не було звичайне світло, до якого ми звикли: воно сяяло тільки коли швидко-швидко рухалося, а коли хоч на хвильку зупинялося перепочити, тоді було видно, що насправді це фея — маленька, як дитяча долонька, і сама ще зовсім дитина. Цю чарівну дівчинку звали Дзенька, на ній була вишукана сукня із сухого листка з низьким квадратним вирізом, яка підкреслювала красу її фігурки. Хоча, правду кажучи, ця фейка була трохи пухкенька.
Ще за мить після появи феї вікно знову прочинилося від подуву маленьких зірочок, і в кімнаті приземлився Пітер. Півдороги він ніс Дзеньку на руках, і на
