Смарагдова книга - Керстін Гір

— Леслі! — У неї що, геть стріха відлетіла?　

— Пардон!

Невже ця гра має якийсь стосунок до мого брата і мандрів у часі? — Рафаель прибрав руки і закляк на місці. — Тоді дозвольте запитати, що він вам зробив?　

— Не треба вдавати, ніби ти про це ні сном ні духом, — гарячкувала Леслі. — Певно, ви з Ґідеоном усе перетираєте язиком, — вона підморгнула мені. Я ж у відповідь лише здивовано кліпала.　

— Та ні ж! — скрикнув Рафаель. — Нам взагалі ніколи спілкуватися! Ґідеон весь час бігає із якимись таємними дорученнями. А коли повертається додому, то відразу сідає за таємні документи. Або, наприклад, лежачи витріщається на таємні дірки на стелі. Або й ще гірше: прилітає Шарлотта і нудить.　

Він мав такий нещасний вигляд, що я мало не простягнула йому руку, надто коли він пошепки додав: «А я думав, що ми друзі. Учора ввечері мені здалося, що нам добре разом».　

Леслі (може, краще назвати її «моя подруга-морозилка»?) лише знизала плечима.　

— Так, учора ввечері було нівроку. Але ж ми знаємо одне одного без року тиждень, давай відверто. Яка ще там дружба?　

— Отже, ти просто використовувала мене, щоб визначити ці координати? — Рафаель пильно дивився на Леслі, сподіваючись, напевно, що вона заперечуватиме.　

— Я вже говорила, життя часто буває несправедливим.　

Певно, Леслі вирішила на цій ноті згорнути нашу розмову і потягла мене далі.　

— Ґвен, поквапся, — кинула вона. — Сьогодні місіс Каунтер роздає теми рефератів. А мені зовсім не хочеться досліджувати повені в східній частині дельти Ганґу…　

Я обернулась на геть спантеличеного Рафаеля. Він спробував застромити руки в кишені й виявив, що кишень у шкільній формі немає.　

— Ох, Леслі, ти тільки глянь! — сказала я.　

— …або різні племена з тарабарськими назвами.

Я вчепилася в її руку так само, як кілька хвилин тому Синтія вчепилася в мою.　

— Що таке, сонечко? — прошепотіла я. — Чому ти вирішила так його відштовхнути? Це що, частина плану, про який я нічого не знаю?　

— Я лише намагаюся бути обережною, — Леслі влипла очима в дошку оголошень. — О, дивись! Нова агенція з прикрас і дизайну інтер’єрів. До речі, про прикраси… — вона попорпалась у блузці та дістала тонкий ланцюжок, — ти тільки глянь. Пам’ятаєш, перед тим як мандрувати в часі, ти дала мені цей ключ, і я ношу його як підвіску, круто, так? Якщо мене запитують, я кажу, що це ключ від мого серця.　

Спроба відволікти мою увагу була невдалою.　

— Леслі, Рафаель не винен, що його брат такий свинтус. Як на мене, йому можна вірити, він геть нічого не знає про таємні доручення Ґідеона. Він нещодавно приїхав до Англії, тільки-но прийшов у нашу школу, нікого тут не знає…　

— Не хвилюйся, він знайде достатньо людей, які дбатимуть про нього, варто лише захотіти. — Леслі затято дивилася повз мене. На її носі танцювали веснянки. — Ось побачиш, завтра він про мене вже й не згадає, знайде іншу «любоньку».　

— Так, але… — Тільки коли щоки Леслі красномовно почервоніли, до мене, нарешті, дійшло. — О, тепер розумію! Ти поводишся так не через Ґідеона, ні, ти просто боїшся, що закохаєшся в Рафаеля!　

— Маячня. Він навіть не в моєму стилі!　

Авжеж. Це все пояснює. Зрештою, Леслі була моєю найкращою подругою, ми знали одна одну цілу вічність. Тож хай розказує свої казки комусь іншому. Наприклад, Синтії.　

— Ходімо, Лес. Перед ким ти прикидаєшся?　

Я засміялася.　

Леслі нарешті відліпилася поглядом від оголошень і усміхнулася мені.　

— Ну й нехай! Сама подумай, що буде, коли наш із тобою мозок розм’якне від гормональних перепадів! Недозволенна розкіш, навіть на мить! Досить уже того, що одна з нас не зовсім при собі.　

— Щиро дякую.　

— Але так і є! Ти тільки й думаєш про Ґідеона, тому ніяк не збагнеш серйозність ситуації. Тобі потрібен хтось з ясною головою. І цим кимось буду я. Нізащо не дозволю цьому французу мене звабити, хоч як!　

— Ох, Лес! — я ні з того ні з сього кинулась їй на шию.　

Ні в кого, ні в кого, хай там як, на всьому білому світі немає такої чудової, божевільної, розумної подруги, окрім мене.　

— Але ж це жахливо, що заради мене ти позбавляєш себе можливості бути коханою і щасливою.　

— Ой, не передавай куті меду, — пирхнула мені на вухо Леслі. — Якщо цей хлопець бодай наполовину такий, як його брат, за якийсь тиждень він розбив би мені серце, отак.　

— Ну то й що? — сказала я і поплескала її по спині. — Воно ж марципанове, його не можна розбити.　

— Нічого з цього жартувати! Марципанові серця — це чудова метафора, і я нею, до речі, дуже пишаюся.　

— Та ясно. Спливуть роки, і твою цитату вліплять на відривних календарях по всьому світу, — сказала я. — «Годі серце розбити, бо воно з марципану. Метафора велемудрої Леслі Гей».　

— Шкода, але ви помиляєтеся, — почувся голос. Він належав містерові Вітмену, нашому вчителеві англійської, який цього ранку теж мав надто вже добрий вигляд.　

«А ви як гадаєте, з чого жіноче серце?» — так і кортіло поставити йому це питання, але від містера Вітмена краще триматися подалі. Він, як і місіс Каунтер, любителька екзотичних рефератів, насправді був так само непохитним, попри вельми оманливу зовнішність.　

— І де тут помилка? — запитала Леслі, злегковаживши будь-яку обережність.　

Він глянув на нас і похитав головою.　

— Я гадав, ми з вами розібрали відмінність між метафорами, порівняннями, символами й алегоріями. На мою думку, вислів «розбите серце» є метафорою, та марципан — це що?　

Кому це взагалі, в дідька, цікаво? І відколи це уроки починаються вже в коридорі?　

— Символ… гм… порівняння? — запитала я.　

Містер Вітмен кивнув.　

— Авжеж, порівняння, хай і слабеньке, — засміявся він, та за мить посерйознішав. — Ти якась утомлена, Ґвендолін. Либонь, позаду ціла безсонна ніч, сповнена сумнівів і роздумів про те, як влаштований світ, чи не так?　

Отакої… а йому якого батька горе? І співчутлива інтонація тут теж зайва.　

Він зітхнув.　

— Усе це — вельми серйозне для тебе випробування. — Він мимовіль обертав на пальці перстень із печаткою, які носили всі члени Ложі Вартових. — Це й не дивно. Напевно, варто було попросити містера Вайта, аби він прописав тобі щось і ти могла б спокійно спати вночі. — Мій похмурий