Смарагдова книга - Керстін Гір
— Ґвен! — Ґідеон спробував узяти мене за руку. — О Боже! Як шкода. Я не хотів… ну прошу тебе!
— Просиш? Про що? — Я люто глянула на нього. Невже він не розумів, що тільки все погіршує? Чи він серйозно вірить, що цей погляд відданого пса може що-небудь змінити?
Я хотіла розвернутися, але Ґідеон міцно схопив мене за лікоть.
— Ґвен, послухай. Попереду небезпечні часи, тому дуже важливо, щоб ми трималися разом, ти і я! Ти… ти справді мені дуже подобаєшся, і я хочу, щоб ми…
Хоч би він більше цього не сказав. Хоч би не вжив цієї вульгарної фрази… Але ні, він вчинив саме так.
— …залишилися друзями. Ти що, не тямиш? Тільки якщо ми зможемо довіряти одне одному…
Я висмикнула руку.
— Дуже мені потрібен такий друг, як ти! — До мене знову повернувся голос, та такий гучний, аж голуби позлітали з сусіднього даху. — Ти й гадки не маєш, що таке дружба!
Раптом я відчула полегкість. Я відкинула волосся, крутнулася на підборах і рушила геть.
РОЗДІЛ 3
Стрибни, а поки ти летітимеш униз, у тебе виростуть крила!
Рей Бредбері
«Давай залишимося друзями» — ця фраза стала останньою краплею.
— Щоразу, коли хтось вимовляє ці слова, десь у світі, напевно, вмирає одна фея, — за
уважила я.
Зачинившись у туалеті з мобільником, я силкувалась не закричати, хоча після нашої з Ґідеоном розмови півгодини тому ледве стримувалася, щоб не зарепетувати і не вдаритися в сльози.
— Він сказав, що хоче, аби ви були друзями, — виправила Леслі, яка, як завжди, запам’ятовувала все слово до слова.
— Та це ж те саме, — сказала я.
— Ні. Тобто, напевно, — Леслі зітхнула. — Я нічого не розумію. А він точно встиг висловити все, що думав? Знаєш, у фільмі «Десять речей, які я в тобі ненавиджу»[10]…
— Я б сказала, що дозволила йому висловити все, що хотів… на жаль. — Я скинула оком на годинник: — От заразаї Я ж пообіцяла містеру Джорджу, що повернуся рівно за хвилину, — я мигцем глянула на своє відображення в дзеркалі над старомодним умивальником. — О ні!.. — зітхнула я. На моїх щоках червоніли дві виразні круглі плями. — Здається, у мене якась алергія.
— Це просто червоні плями люті, — пояснила Леслі, після того як я описала їй свій вигляд. — А що з очима? Мабуть, метають блискавки?
Я дивилася на своє відображення в дзеркалі.
— Ну можна й так сказати, я зараз схожа на Гелену Бонем Картер у ролі Беллатріси Лестрейндж з «Гаррі Поттера». Страшнувато.
— Дуже навіть вірю. Послухай мене, ти зараз вийдеш і розмажеш їх по стіні одним лише поглядом, ок?
Я слухняно кивнула і пообіцяла Леслі дотримати її поради.
Після нашої розмови я почувалася краще, але марно намагалася змити холодною водою лють та плями на щоках.
Навіть якщо містер Джордж і сушив собі голову над тим, де це я завіялася, то взнаки не дав.
— Усе гаразд? — приязно поцікавився він. Містер Джордж очікував мене біля дверей Старої трапезної.
— Краще й бути не може.
Я зазирнула у дверний отвір, але, як не дивно, не помітила ні Джордано, ні Шарлотти. Напевно, я надто спізнилась і урок скасували.
— Мені просто потрібно було… гм… припудрити щоки.
Містер Джордж посміхнувся. Окрім хіба що зморщок у кутиках губ і навколо очей, ніщо в його зовнішності не видавало його віку, хоча йому, до речі, давно перейшло за сімдесят. Полиски світла танцювали на його лисині, а все тіло нагадувало якусь виполіровану кулю для боулінгу.
Я мимовіль посміхнулася йому у відповідь. Погляд містера Джорджа завжди впливав на мене заспокійливо.
— Справді, так тепер носять, — показав він на червоні плями і подав мені руку. — Ходімо, моя хоробра дівчинко. Я вже доповів, що ми спускаємося для елапсування.
Я вирячилася на нього як теля на нові ворота:
— А як же Джордано і колоніальна політика вісімнадцятого століття?
Містер Джордж ледь помітно посміхнувся.
— Скажімо так, поки ти була у ванній, я пояснив Джордано, що в тебе сьогодні, на жаль, не буде часу на заняття.
Вірний, добрий містер Джордж! Єдиний Вартовий, який, здавалося, переймався моєю долею. Хоча, напевно, якби я трохи потанцювала менует, мене б дещо попустило. Он деякі люди зганяють погані емоції, молотячи боксерську грушу. Або займаючись фітнесом. Чим я гірша? З іншого боку, зневажлива Шарлоттина посмішка була мені сьогодні ні до чого.
Містер Джордж подав мені руку.
— Хронограф чекає.
Цілком готова, я схопилася за його лікоть.
Моя сьогоднішня елапсація, контрольований стрибок у часі, який я робила щодня, єдина радувала мене, і не тільки тому, що дозволяла уникнути присутності чудовиська на ймення Ґідеон. Цей стрибок мав стати кульмінацією і завершенням нашого з Леслі Грандіозного Плану, який ми так натхненно розробляли. Хоч би все у нас вийшло, як ми задумали!
Ми з містером Джорджем спускалися дедалі глибше склепінними коридорами, перетинаючи вздовж усю штаб-квартиру Вартових. Прихована від сторонніх очей внутрішня частина приміщення охоплювала кілька сусідніх будівель. У кожному з бічних проходів крилося стільки всього цікавого, що часом здавалося, ніби це якийсь музей.
Стіни прикрашали численні картини в старовинних рамах, стародавні мапи, килими ручної роботи і колекції шпаг. У вітринах стояла коштовна на вигляд порцеляна, книги в шкіряних палітурках і старовинні музичні інструменти. По кутках було розставлено безліч скринь і різьбярських скриньок. За інших обставин я б неодмінно зазирнула в кожну з них.
— У косметиці я ні бум-бум, але якщо тобі захочеться виговоритися, побалакати з ким-небудь про Ґідеона, я можу бути хорошим слухачем, — запропонував містер Джордж.
— Про Ґідеона?.. — розтягуючи слова, повторила я, немов згадуючи, хто це. — 3 Ґідеоном та зі мною все гаразд, це ж треба! Голки не підточиш. — Я мимохідь затопила по стіні кулаком. — Ми з ним друзі. Друзі та й годі, — на жаль, слово «друзі» ніяк не хотіло вимовлятись, я процідила його крізь зуби.
— Мені теж колись було шістнадцять, Ґвендолін, — маленькі очі містера Джорджа довірливо зблиснули. — і я тобі обіцяю не згадувати про те, про що не раз попереджав тебе. Хоча я справді попереджав…
— Я впевнена, у свої шістнадцять ви були хлопцем хоч куди.
Я, власне, не уявляла, як містер Джордж підбиває клинці до якоїсь дівчини: поцілунками і солодкими словами зачаровує свою жертву.
