Домбі і син - Чарльз Діккенс
Аж ось, з-поміж слуг у чорному і жінок у сльозах, з холу виходить містер Домбі й простує до карети, що чекає на нього. Туга і горе, як думають собі глядачі, не зігнули його. Він випростаний, як і завжди, хода його впевнена не менш, ніж звичайно. Він не затуляє обличчя хустиною і дивиться просто себе. Щоправда, обличчя це трохи схудло і зблідло, але вираз його не змінився. Він сідає в карету разом з трьома іншими джентльменами. Пишна процесія поволі рушає вулицею. Ще видно, як віддалік колихаються пера, а штукар уже почав крутити свій таріль, і та ж таки юрба захоплюється тепер ним. Тільки дружина його, збираючи гроші в карнавку, не така спритна, як завжди, — похорон дитини навів її на думку, що, може, й її загорненому в приношену шаль немовляті не доведеться стати дорослим, носити трико тілесного кольору й блакитну стрічку на голові та виламуватись отак у болоті.
Жалобна процесія, тріпочучи перами, верстає шлях туди, звідки лине церковний дзвін. Це та сама церква, де хлопчикові дали єдине, що незабаром лишиться від нього на землі,— ім’я. Все, що померло в нім, кладуть поруч із прахом його матері. Це добре. Флоренс під час своїх самотніх, — о яких самотніх тепер! — прогулянок може щодня проходити повз їхні останки.
Коли скінчилася відправа і священик пішов, містер Домбі озирається й стиха питає, чи тут чоловік, який має вирізьбити напис на плиті.
Хтось виступає з гурту і каже: «Тут».
Містер Домбі пояснює йому, де він хоче примістити плиту, рукою малює на стіні форму її та розміри, — хай вона буде така ж, як у матері. Потім олівцем пише текст, передає листок майстрові й додає:
— Я хотів би, щоб ви зробили її негайно.
— Буде зроблено негайно, сер.
— Писати, як бачите, майже нічого — лише ім’я та вік.
Чоловік кланяється, дивиться на записку і наче вагається. Містер Домбі, не помічаючи цього, повертається й іде до виходу.
— Вибачте, сер, — легенько торкають його за рукав жалобного фрака, — ви бажаєте, щоб це було зроблено, негайно, а воно може піти в роботу відразу ж, як…
— Ну?
— Будьте ласкаві глянути ще раз. Мені здається, тут помилка.
— Помилка?
Різьбяр передає йому листок і кишеньковою лінійкою показує на слова: «кохана й єдина дитина».
— Тут мало б бути «син», сер?
— Маєте рацію. Безперечно. Виправте.
Батько прискореною ходою іде до карети. Коли троє його супутників займають свої місця, містер Домбі вперше ховає обличчя — прикриває плащем. Цього дня вони його більше не бачать. Він виходить з карети перший і зараз же іде до кабінету. Супутники (містер Чік і два лікарі) підіймаються нагору, до вітальні, де їх стрічають місіс Чік і міс Токс. Яке обличчя в нього там, унизу, в зачиненій кімнаті? які думки снуються в його голові? що в нього на серці? — цього не знає ніхто.
Єдине, що знають унизу — на кухні, — це те, що «сьогоднішній день як неділя». Усім здається непристойною і навіть розпусною поведінка людей, що ходять по вулицях, роблять свої звичайні справи й носять буденне вбрання. Дивно й те, що штори підведено, а віконниці відчинено, і вони понуро втішаються пляшками з вином, що їх відкорковують одна за другою, мов на бенкеті. Всі схильні до моралізувань. «Визволи нас од лукавого!» — зітхаючи, підносить тост містер Тавлінсон, на що, і собі зітхаючи, куховарка відповідає: «Один бог знає, як це нам потрібно!» Ввечері місіс Чік і міс Токс беруться до рукоділля. Ввечері — ж таки містер Тавлінсон іде подихати чистим повітрям у супроводі покоївки, яка ще не встигла приміряти свій жалобний капелюшок. На кожному розі, де темніше, вони особливо ніжні одне з одним, і Тавлінсонові ввижається нове, бездоганно чесне життя статечного зеленаря на Оксфордському ринку.
Цієї ночі всі в господі містера Домбі сплять таким міцним і спокійним сном, яким не спали вже багато ночей. Вранішнє сонце будить тих самих слуг, і вони так само стають до своєї звичайної праці. Рум’яні діти з будинку навпроти бігають по вулиці з обручами. У церкві правлять пишне вінчання. Дружина штукаря спритно обносить карнавку в іншому кварталі міста. Майстер-каменяр, посвистуючи та приспівуючи, на брилі мармуру, що лежить перед ним, вирізьблює «П-О-Л-Ь».
Та чи й можливо ж, щоб у такому велелюдному, заклопотаному світі смерть одного слабосилого створіння лишила в чийомусь серці таку глибоку та широку порожнечу, яку ніщо, крім бездонної, безбережної вічності, не могло б заповнити? Флоренс, у своїй невинній печалі, напевне, відповіла б: «О, брате мій! Дорогий мій, коханий брате! Єдиний друже й товаришу мого непригрітого дитинства! Що іншого може так осяяти світлом твою передчасну могилу чи втишити жаль, що росте під зливою сліз?»
— Люба дитинко, — сказала місіс Чік, котра вважала за свій обов’язок бути доброю порадницею, — коли ти дійдеш мого віку…
— Тобто життєвого розквіту, — вкинула слово міс Токс.
— Ти зрозумієш, — місіс Чік на знак вдячності за дружнє зауваження стиснула руку міс Токс, — зрозумієш, що журба — надаремна, і що ми повинні коритися долі.
— Я спробую, тіточко. Я спробую, — схлипуючи, відповіла Флоренс.
— Мені приємно це чути, серце, — сказала місіс Чік, — бо, як це підтвердить і наша люба міс Токс, що про її благородні почуття та глибокий розум не може бути двох різних думок…
— Луїзо, душко, я й справді ще запишаюсь, — заперечила міс Токс.
