Домбі і син - Чарльз Діккенс

— …Підтвердить, опираючись на свій Життєвий досвід, — продовжувала місіс Чік, — що нас покликано завжди й скрізь робити зусилля. Ось що від нас вимагається. Якщо який-небудь міс…, голубонько, — удалась вона до міс Токс, — забула те слово… міс… міс…

— Місіонер? — підказала міс Токс.

— Ні, ні! — скрикнула місіс Чік. — Що це ви? А, боже ж мій милий! Воно в мене на кінчику язика крутиться. Міс…

— Містифікатор? — несміливо запропонувала міс Токс

— Боже милостивий, Лукреціе! — обурилась місіс Чік. — Який жах! Мізантроп! Ось воно — слово, якого мені треба. Подумати тільки — місіонер, містифікатор! Я кажу: якщо який-небудь мізантроп поставив би у моїй присутності питання: «Навіщо ми народилися?», я відповіла б: «Щоб робити зусилля».

— Дуже добре сказано! — схвалила міс Токс, вражена оригінальністю думки. — Надзвичайно добре!

— На нещастя, ми дістали наочне застереження, — вела далі місіс Чік. — У нас є всі підстави гадати, дитино моя, що якби свого часу одна особа з нашої родини зробила зусилля, то цілої низки важких для нас, прикрих подій можна було б уникнути. Я навіть сумніву не маю, що якби наша люба Фанні зробила над собою зусилля, — рішуче підсумувала ця добродійка, — то наш дорогий пестунчик був би міцніший.

На півсекунди місіс Чік дала волю своїм почуттям, але, ілюструючи власну доктрину на практиці, стримала схлип і повела далі.

— Отже, Флоренс, прошу тебе, — сказала вона, — вияви силу волі і не поглиблюй себелюбно горя, що спіткало твого бідолашного батька.

— Люба тітонько, — промовила Флоренс, хутко ставши перед нею навколішки, щоб дивитись їй просто в обличчя. — Розкажіть мені ще щось про тата. Будь ласка, розкажіть мені про нього. Хіба нічим не можна втішити його?

Міс Токс була жінка чулої вдачі, і щось у цім проханні глибоко зворушило її. Чи в словах цієї нелюбленої дитини вловила вона ту саму сердечну прихильність, яку так часто виявляв її покійний брат? Чи то розчулила її любов, що прагнула з’єднатися з серцем, що так само любило Поля, і не могла не співчувати йому в такому горі, не ділити з ним цієї любові і цього смутку? Може, вона пізнала у дівчині щиру і віддану душу, котра, хоч як її відштовхувано, мучилась неподіленою ніжністю й у розпачі своєї самоти шукала хоч найменшого відгуку? Та чим би не пояснювала собі міс Токс просьбу Флоренс, а просьба та розчулила її. На мить вона забула про її величність місіс Чік, погладила Флоренс по щоці, одвернулась і, не чекаючи на дозвіл мудрої матрони, заросилася сльозами.

Сама місіс Чік на мить утратила ясність духу, що нею вона так пишалася, і мовчки дивилася на звернене до неї вродливе юне личко, яке донедавна так довго, так безвідмовно й так терпляче схилялося над маленьким ліжком. Проте, віднайшовши голос, — а заразом і ясність духу, бо для неї це було одне й те саме, — місіс Чік з великою гідністю відповіла:

— Флоренс, дитино моя, — твій бідолашний батько тепер як не свій, і розпитувати мене про нього, — значить, розпитувати про те, чого я сама не знаю. По-моєму, я можу вплинути на твого батька не більше, ніж будь-хто. Все, що я можу сказати — це те, що він говорив зі мною дуже мало, я бачила його раз чи два, буквально хвилинку, та й то майже не бачила, бо в кімнаті його було темно. Я сказала: «Полю», точно так я й сказала: «Полю, чому б тобі не зажити чогось підбадьорливого?» А твій батько водно: «Будь ласка, дай мені спокій, Луїзо. Мені нічого не треба, і я почуваю себе краще на самоті». Якби мені довелося завтра присягнути перед суддею, Лукреціє, — додала місіс Чік, — я, без сумніву, повторила б і там, що це його достеменні слова.

Міс Токс висловила своє захоплення так: «Моя люба Луїза завжди послідовна!»

— Коротше, Флоренс, — підсумувала тітка, — ми з твоїм бідним татом майже не бачилися аж до сьогодні, коли я повідомила його, що сер Барнет і леді Скетлс прислали надзвичайно милі листи… о, наше любе дитятко! Леді Скетлс любила його, як… де мій носовичок?

Носовичок знайшовся у міс Токс.

— Надзвичайно милі листи, де вони пропонують, щоб ти відвідала їх, для розваги. Зазначивши твоєму батькові, що мені й міс Токс вже пора додому (з чим він був цілковито згоден), я спитала, чи не буде він проти, коли ти приймеш запросини. А він відповів: «Ні, Луїзо, анітрохи».

Флоренс підвела заплакані очі.

— Але якщо ти волієш лишитися вдома, Флоренс, і не хочеш їхати ні до них, ні до мене…

— Я воліла б, тітонько, — почулася тихенька відповідь.

— Ну що ж, дитинко, тоді лишайся. Чудний вибір, мушу сказати. Хоча ти завжди була чудна. Ніхто інший — в твоєму віці, після всього, що сталося… люба моя міс Токс, я знов загубила носовичок… ніхто інший, кажу, не хотів би лишатися тут, це всім ясно.

— Я не хочу, щоб вийшло, ніби я цураюся рідного дому, — пояснила Флоренс. — Не хочу, щоб вийшло, тіточко, що його… його кімнати нагорі сумні і порожні. Ось чому я б хотіла тепер бути тут. Ой братику мій, братику мій!

То були щирі, нестримні сльози, — навіть руки, якими вона затулила обличчя, не стали для них загатою. Перевантажені, обтяжені груди мусять іноді таким чином звільнитися, бо інакше бідне, зранене, самотнє серце в них, наче птах з перебитими крилами, затріпоче і впаде у прах.

— Ну, що ж, дитино! — помовчавши, мовила місіс Чік. — Я, в кожному разі, не хотіла сказати тобі нічого образливого і впевнена, що ти це знаєш. Залишайся тут і роби що тобі до вподоби. Ніхто тобі не стане на заваді, Флоренс, і не хоче стояти, я певна.

Флоренс сумно кивнула головою.

— Я не наважилась би радити твоєму бідолашному татові розважитись і змінити на час обстановку, якби він сам не сказав мені, що збирається ненадовго виїхати з Лондона, — провадила місіс Чік. — Сподіваюся, він так і зробить незабаром. Не зараз, тільки незабаром. Гадаю, йому ще треба упорядкувати деякі