Домбі і син - Чарльз Діккенс
Довідавшись про те, що сталося, капітан поклав край своїм застережним заходам, бо збагнув, що перекинутися щирим словом з містером Домбі до Уолтерового від’їзду навряд чи пощастить. Сказавши собі, з розчаровано-приреченим виглядом, що Соломонові Джілсу все одно доведеться розповісти правду, а Уолтерові все одно доведеться їхати — при тій ситуації, яка склалася і яку не вдалося ні з’ясувати, ні поліпшити завдяки своєчасному і вмілому посередництву одного доброго приятеля, — капітан усе ж почував незламну певність, що ніхто, як він — Нед Катл — може дійти згоди з містером Домбі, і що для остаточного вирішення Уолтерової долі треба тільки одне — зійтися обом докупи. Капітан-бо не міг забути, як чудово порозумілися вони тоді в Брайтоні; як доречно кожен з них укидав слово, коли це було потрібно; як досконало пізнали вони один одного; як врешті саме Нед Катл підказав отой вихід з критичного становища і скерував розмову до бажаної мети. На підставі всього цього капітан заспокоїв себе думкою, що хоч Нед Катл тепер майже непотрібний і під тиском обставин змушений тимчасово лягти в дрейф, та за ходового вітру він розпустить вітрила і піде повний вперед.
Під дією — цієї простодушної самоомани капітан Катл, зайшов настільки далеко, що, слухаючи Уолтерову оповідь і впустивши сльозу на жомір сорочки, почав виношувати думну, чи не було б водночас дипломатично і коректно запросити при зустрічі містера Домбі на Бриг-майдан скуштувати баранячих котлет, і там за чаркою скерувати розмову на тему майбутнього його юного друга. І тільки неврівноваженість вдачі місіс Мак-Стінджер та ймовірність того, що вона під час їхньої милої бесіди засяде в коридорі і вибухне звідти якимось повчанням непохвального змісту, стримали гостинні плани капітана від їх — дальшого розвитку.
Одне було капітанові ясно — Уолтер, який задумано сидить над незайманим обідом, тільки через вроджену скромність не усвідомлює собі того, що він тепер, можна сказати, став членом родини містера Домбі. Він брав безпосередню участь у події, яку сам з таким піднесенням описує; за нього згадали, за нього клопоталися, і тепер доля юнака не може не цікавити його патрона. Коли капітан і мав який сумнів щодо правильності цих своїх висновків, то щодо миротворчого впливу їх на майстра корабельних інструментів він жодного сумніву не мав. Отож і скористався сприятливою нагодою, щоб охарактеризувати своєму приятелеві Уолтерове призначення до Вест-Індії як вияв надзвичайної прихильності його хазяїна і заклався на сто тисяч фунтів, коли їх матиме, що хлопцеві ця подорож в далекому майбутньому вийде на добре і що, безперечно, таке капіталовкладення обіцяє непоганий прибуток.
Новина, що вдарила в маленьку вітальню наче блискавка, спершу приголомшила Соломона Джілса, розкраявши йому серце. Та капітан стелив перед його затуманеним зором такі золоті краєвиди, так таємничо натякав на Уїттінгтонову історію, наголошував на останніх подіях і так переконливо тлумачив їх як підтвердження колишніх своїх пророкувань та як значний крок до здійснення романтичної легенди про чарівну Піг, що просто запаморочив старого. Уолтер, зі свого боку, вдавав, ніби він повний надій, запалу і певності, що невдовзі повернеться додому, і так гаряче кивав головою та потирав собі руки, підтакуючи капітанові, що Соломон, глянувши на нього, а потім на капітана Катла, почав думати, що і йому слід безмежно радіти.
— Та ви ж знаєте, я відбився від часу, — почав він виправдовуватись, нервово перебігши пальцями по блискучих гудзиках свого фрака спершу вниз, а тоді вгору, наче двічі проказував молитву по чотках. — Я волів би, щоб мій дорогий хлопчик був при мені. Це — старосвітське уявлення, я знаю. Він завжди любив море. Він, — і старий з жалем зиркнув на Уолтера, — він радий їхати.
— Дядю Соле, — скрикнув Уолтер, — якщо ви будете казати так, я не поїду. Ні, капітане Катле, не поїду. Коли мій дядько гадає, що я радий покинути його, то хай мене призначають хоч губернатором усіх Вест-Індських островів, — я не поїду. Вирішено.
— Уол-ре, хлопче, тримайся! — сказав капітан. — Соле Джілсе, глянь-но на свого небожа.
Простеживши очима величний жест капітанового гачка, старий глянув на Уолтера.
— Одне невеличке судно, — промовив капітан, натхнений алегорією, в яку він поринав, — вирушає в дорогу. Яке ім’я викарбувано на ньому навіки? «Гей»? Чи, — капітан підніс голос, підкреслюючи останнє слово, — чи «Джілс»?
— Неде, — сказав старий, пригортаючи Уолтера й ніжно беручи його під руку, — я знаю; я знаю. Звичайно, я знаю, що Уоллі завжди думав про мене більше, ніж про себе самого. Я цього певен. Коли я кажу, що він радий їхати, то це значить — я маю надію, що він радий. Та, бачите, Неде, — і ти, Уолтере, — все це таке нове й несподіване для мене! І, боюся, причина усьому — те, що я відбився від часу і що я бідний. Чи правда, що це хороше діло для нього? — спитав старий, схвильовано поглядаючи то на Уолтера, то на капітана. — Свята правда? Так чи ні? Я ладний примиритися з чим завгодно, аби з того був пожиток для Уоллі, але я зовсім не хочу, щоб він задля мене ущемляв себе або приховував щось. Ну-бо, Неде, — насів старий на капітана, вправляючи цього дипломата у явне збентеження, — скажіть мені відверто: чи щирі ви з вашим старим другом? Кажіть, Неде Катле! Чи немає тут недомовленості? Чи повинен він їхати? Як сталося, що ви про все перший знаєте, і чому?
Оскільки це було своєрідне змагання в любові та самопожертві, то тут, на радість капітанові, вельми ефективно вступив Уолтер, і спільними силами обоє взялися умовляти Сола Джілса, — вірніш, так затуркали йому голову, що старий нічого не втямив до пуття — навіть болючого факту близької розлуки.
