На коні й під конем - Анатолій Андрійович Дімаров
— Тримайтеся, товаришу командир! Та — хлюп крижаною водою!
Ніколи не думав, що командир так розізлиться і почне лаятись. Особливо, коли він, зірвавшись із лавки, уже сам ухопив другу ряжку та й вилив на себе. Потім мені Мишко розповів, що він встиг підмінити й другу: та вже була із окропом.
Тут же, у лазні, ми з Мишком і постриглися. Глянули один на одного — не могли втриматись од реготу. Мишко заливається, а я ще дужче.
Як вийшли із лазні, супровідник голосно запитав:
— Хто хоче сходити по обід? Мишко смик мене за рукав:
— Только, підем?
— Підем!
— Ми, товаришу командир!
Колона рушила, нас, дванадцятеро, лишилося на місці. І тринадцятий — молодший командир. Якраз чортова дюжина!
— Товаришу командир, а де той обід?
— У військовій частині… По два — шикуйсь!
— Товаришу командир, а куди наші пішли?
— На станцію, в ешелон… Праве плече вперед — кроком арш!
— Товаришу командир, а хіба нас не будуть розсилати по частинах?
— Розговорчики! Ви в строю чи на досвітках?!
Військова частина, у якій мали брати обід, була далеченько: йшли близько години. Мишко вже почав бурчати, що могли б і на трамваї під'їхати, аж ось командир скомандував: «Стій!» — і ми побачили масивні зелені ворота з червоною п'ятикутною зіркою. Ворота одразу ж відчинилися, і ми зайшли на широчезний, вимощений бруківкою двір. Довкола довгі двоповерхові будинки з червоної цегли.
— Глянь, танки!
Мишко захоплено товче мене ліктем під бік, хоч я бачу й без цього. Бойові грізні машини вишикувались у довгий ряд, біля них походжає вартовий з гвинтівкою.
Так, це тобі не піхота! А може, й мені попроситись у танкісти? Щоб разом із Мишком. На одній машині: він водієм, а я — командиром…
Підходимо тим часом до єдиного одноповерхового будинку, зупиняємося коло дверей. Командир наказує нам почекати, а сам заходить всередину. Згодом з'являється з двома паруючими відрами у руках. Відра величезні, не відра — цебра.
— Ану налітай, хто проголодавсь!
Я хотів був підскочити перший, та Мишко вчасно смикнув за рукав:
— Куди, дурний. Почекаємо легших.
Легших так і не діждалися. Натомість командир сказав:
— Доведеться зачекати з годину. На два відра не вистачило: доварюють.
— Товаришу командир, борщ же вихолоне!
Командир подумав–подумав і вирішив так: він поведе тих, що з борщем, а нам із Мишком лишатися тут. І чекати, поки він знову повернеться. Ясно?
Ясно, хоч і не дуже весело. Що вже хочеться їсти, аж у животі бурчить, а що й кортить швидше до ешелону добратись, дізнатись, куди нас повезуть. Але доводиться чекати, тож роздивляємось танки.
— Только, ти який собі взяв би?
— Отой, що з двома баштами.
— Дурний, то ж застарілий. Бери он той, що з однією!
Не встигли посперечатись, який танк кращий, як на порозі виріс повар у білому:
— Ви за борщем? Тримайте!
Ці відра наче ще більші. І важчі. Стоїмо й не знаєм, що далі робити. Це ж коли той командир повернеться, а борщ холоне й холоне.
— Давай підемо! Що ми, дороги не знайдемо?
Рушили. Відра важкі, та ще й нести незручно. Перехиляємося набік, а воно хлюпа та й хлюпа. Несли, несли, натомилися — зупинились. Поставили відра, витираємо спітнілі лоби.
— В тебе є гроші?
— А що?
— Оце б зараз морозива хоч по порції! Ти любиш морозиво?
Ще б не любив! Ковтаю слину, а Мишко спокушає:
— Пломбір з ізюмом тобі доводилося куштувати?
Тут я не витримую: хапаю відро й кажу рішуче:
— Ходім!
— Куди?
— Шукати морозиво!
Морозиво найшли аж у центрі: ледве добрались. Якби не відра, то було б легше, а то відра, як гирі.
Морозивниця нас як побачила, одразу здогадалась, хто ми такі:
— Налітайте, солдатики, добирайте останнє!
— Бачиш: останнє, — шепоче Мишко. — Добре, що одразу пішли, а то не хватило б.
З'їли по порції, облизалися. Подивились один на одного:
— Ще по одній?
— А грошей вистачить?
— Вистачить.
Отак ми й проїли Сергійкові гроші. Наласувались морозивом, аж язики подубіли.
Знову за відра, тільки не знаєм, куди тепер іти. Доки морозиво їли, то й дорогу забули.
— Вам до станції? — перепитує морозивниця. — То ви, хлоп'ята, ідіть оцією вулицею. Три квартали пройдете, а потім завернете праворуч. А там прямо, прямо — якраз у станцію і впретеся.
Подякували, взяли відра, пішли. Пройшли три квартали. Зупинилися на розі, перепочили та й знову за відра. Хоч вокзал і далеченько, он ледь мріє, та нічого, дійдемо, солдатам не звикать до походів.
— Зате всі наїдяться, — втішаю Мишка. Доплентались до вокзалу. Руки болять, ноги гудуть. Де ж ешелон?
— Ешелон? — перепитує черговий. — Стривайте, хлопці, ви допризовники?
— Та допризовники ж!
— То ви, голуб'ята, не туди втрапили! Ваш ешелон на товарній, а це пасажирська…
— На товарній?
— Еге ж, за п'ять кілометрів звідси.
Обом нам хочеться плакати. Це ж легко сказати: п'ять кілометрів! Та ще й з повними відрами, будь вони неладні!
— Ви йдіть прямо по колії, — раїть черговий. — Вулицями трохи ближче, та ще зіб'єтесь з дороги…
Йдемо та йдемо. А колії ні кінця ні краю. Врешті дійшли. Тільки де ж наш поїзд, як кругом ешелонів, аж очі розбігаються.
— Дядьку, ви не знаєте, де наш ешелон?
— А ви хто такі?
Залізничник у засмальцьованій формі підозріло до нас приглядається. І ми поспішаємо відповісти:
— Ми — допризовники.
— Допризовники? Так ваш ешелон уже відправили.
Я розгублено дивлюсь на Мишка, Мишко — на мене.
— Як же це ви примудрились одстати? — цікавиться тим часом залізничник.
Неохоче пояснюємо. Про морозиво, звісно, ні слова, бо причім тут морозиво? Послали по обід, поки дочекались, поки донесли, ешелон і відійшов. Що ж тепер маєм робити?
— Щось та придумаєм, — втішає залізничник. — Ви, хлоп'ята, постійте, а я дізнаюсь, куди пішов ешелон.
Сіли прямо на рейки, дивимось безтямно на відра. А залізничника нема та й нема. Уже й сонце при заході, вже й похолодало, а залізничник мов крізь землю провалився.
Сидимо ще з півгодини. А може, і довше.
— Заждалися, хлопці?
Залізничник! Ми так і підхопились.
— Беріть свої відра та
