На коні й під конем - Анатолій Андрійович Дімаров

Та я не дуже журився з того, що не піду у Дзигівку. На мене чекала книжка, і я похапцем брався за неї. А щоб помкомвзводу нічого не загадав робити — перестилати ліжко чи міняти в матраці солому, то ішов у бібліотеку, в читальний зал. Там уже я в повній безпеці: помкомвзводу туди й носа не потикав.

Командир нашого взводу був зовсім іншою людиною. Коли він уперше вийшов до вишикуваного взводу — високий, стрункий, підібраний, ми так і вп'ялися очима в новенький орден Червоної Зірки, що виблискував у нього на грудях.

У той час командирів–орденоносців можна було полічити на пальцях. У нашому полку навіть командири рот, та що там рот — батальйонів не мали жодного ордена, тож зрозуміло, як ми гордилися своїм лейтенантом.

Згодом довідались, що він нагороджений за участь у боях на озері Хасан. Тоді ще командир відділення, він із своїми бійцями пробрався у ворожий тил і розвідав оборону японців. Та мало розвідав — ще й приволік «язика»! Під час останнього штурму був поранений, а після видужання потрапив до військового училища.

Лейтенант був суворий з вигляду: майже ніколи не всміхався. Але й ніколи не гнівався, хоч що б там сталося. За весь час служби ми так і не почули, як він кричить. А не кричати на нас не зміг би й святий.

Пам'ятаю, як під час занять у полі я зашився в бур'ян. Командир послав мене у розвідку: дізнатися, чи немає на ген тому пагорбові ворожої засідки. Я спершу був шпарко узявся до справи. Але йти, весь час згинаючись, щоб не витикатися з бур'яну, було досить важко, тож я й вирішив трохи перепочити. До того ж напевне знав, що на пагорбові немає жодного ворога, то навіщо до нього й пертись? Чи не краще полежати в затишкові, а командирові потім доповісти, що пагорб порожній.

Так і зробив. Лежав, лежав та й незчувся, як заснув.

Розшукували мене всім взводом. Вже пора було йти на обід, вже нікого не лишилося, окрім нашого взводу, а мене все ніяк не могли відшукати. Врешті один з бійців таки натрапив на мене:

— Ось він, товаришу лейтенант!

Я схопивсь, наче заєць.

Коли б замість лейтенанта був помкомвзводу, він мене з'їв би живцем. Лейтенант же лише пильно подивився на мене і спокійно сказав:

— Доповідайте!

Я ладен був провалитись крізь землю.

— Заснули?

Я ще дужче похнюпився. Відчував на собі погляд лейтенанта, осудливі погляди товаришів, і тиша довкола ставала такою гнітючою, що мені аж важко було дихати. Краще було б, якби помкомвзводу кричав оце зараз на мене.

— Ставайте у стрій!

За обідом їжа мені не лізла у горло.

Після обіду, після «мертвої години», коли мали вивчати матеріальну частину, наш лейтенант дещо змінив тему уроку: став розповідати про бої на озері Хасан. Пригадав випадок, як два бійці були послані в розвідку, як злякалися і, так і не розвідавши до ладу, повернулись назад. І скільки потім наших бійців загинуло, коли пішли в наступ. Саме тоді був поранений і він, наш лейтенант.

— А ті два? Що їм потім було? — поцікавився хтось. Лейтенант відповів не одразу. Я ж сидів, боячись і дихнути. Мені здавалося, що весь взвод втупився в мене.

— Їх потім судив військовий трибунал.

Він так і не нагадував мені більше про той випадок у полі. Я ж довго мріяв, щоб лейтенант дав мені якесь неймовірно важке доручення. Я б умер, а таки виконав би його.

Ми не знали, коли наш лейтенант спав. Часто–густо лишався з нами аж до відбою, а на ранок, коли лунала команда «підйом», він уже був у казармі. Акуратний, підібраний, в чистому, мов щойно з–під праса, мундирі, і хоча б тобі крихітка дрімоти в спокійних очах! Іде поміж ліжками, і ми щосили стараємось, аби швидше стати у стрій.

Іноді навідувався й опівночі. Коли всі вже спали. Пам'ятаю, як у моє перше чергування, коли я, прилаштувавшись біля тумбочки, читав книжку, щоб не заснути, раптом одчинилися двері й на порозі виріс наш лейтенант.

Мене так і підкинуло. Схопився, повернувсь до командира:

— Товаришу лейтенант…

— Тс–с…

Він застережно підніс руку, щоб я своїм криком не розбудив взводу. Помітив книжку, взяв, погортав:

— Цікава?

— Дуже цікава, товаришу лейтенант.

Підсунув табуретку, наказав сісти й мені.

— Багато читаєте?

Я відповів, що багато. Тоді лейтенант запитав, якого письменника я найбільше люблю. Вислухав, у свою чергу сказав:

— А я люблю Толстого.

Розпитував потім, звідки я родом, де навчався, хто мої батьки, чи є у мене сестри–брати. І мені чомусь здавалося, що це його дуже цікавить: так уважно він дивився на мене. Потім спитав:

— Важко в армії?

Нечистий смикнув мене за язик відповісти, що ніскільки не важко. Лейтенант посміхнувся недовірливо, ледь хитнув головою:

— Важко. На те й армія… Я перші півроку, коли потрапив до армії, думав, що не витримаю. Середня Азія, спека більше сорока градусів, сонце, пісок — дихати нічим, а ми при повній викладці — у форсований марш… Або з ранку до вечора на плацу. Торкнешся затвора гвинтівки — руку обпечеш. А потім звик. І недосипати звик, і наїдатися став. Звикнете й ви. Службу закінчите — жаль буде повертатись додому.

Посидів ще трохи, звівся, закрив мою книжку:

— А читати на посту не годиться, товаришу боєць. Лейтенант пішов, а я чесно сховав книжку. І вже сам на сам боровся щосили з дрімотою.

АТЬ–ДВА!

Кожен день починається криком днювального:

— Підйо–о–ом!

Той крик вибухає, наче бомба, і ми, ще сонні, зриваємось із ліжок. «Щоб ковдра летіла під стелю, а ви на підлогу!» — повчав помкомвзводу. Надворі ще ніч, і нам щоразу здається, що нас помилково розбудили на годину раніше.

У дворі, під вікнами, завмирає сигнал підйому, командири вторять йому досвітніми півнями:

— Підніма–айсь! Швидше! Швидше! Бігом на зарядку!

Не встигнеш упоратись з розпроклятими обмотками, як знову голос днювального:

— Виходь строїться!

Хапаємо рушники, мчимо один поперед одного. Шикуємося, за помкомвзводом біжимо на зарядку…

Так починається ще один день — черговий день служби в армії.

Сьогодні у нас незмінна стройова, потім — «укріплена смуга», дві години — статут і під кінець — вправи на фізкультурному майданчику.