На коні й під конем - Анатолій Андрійович Дімаров
Це мені вже зовсім не цікаво.
Врешті Оля пішла. І добре зробила. Бо мама зовсім зажурилася, їй і так, мабуть, невесело, а тут іще Олька зі своїм інститутом!
— Це б і ти уже був студентом…
— Встигну… Закінчу службу…
— Ой, сину, поки одслужиш — все перезабудеш!
Мама цілий день ходить як у воду опущена. Плакати, щоправда, не плаче, не те, що інші матері, а все ж дуже засмучена. Та й мені якось не по собі. Бадьорюсь, бадьорюсь, а тоді серце як защемить — хоч сідай та й реви!
Однак час збиратися.
Збори наші такі: що мама у торбу, те я із торби. Бо мамі чомусь здається, що я їду в голодний край. Тож і впихає все, що потрапляє на очі. Ще й журиться:
— Казала ж: бери оту, більшу. А в цю, бач, не влазить…
Більшу торбу мама пошила ще вчора. Не торба — чувал!
Старець і то надіти її не наважився б. Я як глянув — зарепетував. З дому забіжу, ночувати не буду, якщо мені оту торбу нав'язуватимуть!
Довелось мамі знову братися за голку та нитку.
А тепер намагається набити вже цю торбу по самісіньку зав'язку.
— О, і сухарі! Що я, старець, чи що?..
— Та дурненький! Це ж насушила тобі на дорогу. Захочеться їсти, от і погризеш.
— Еге, погризеш… Щоб усі з мене сміялись.
— Хто там із тебе сміятиметься!
— Всі! А сало навіщо?
Я кисну й кисну. Та й як не киснути, коли у повістці чорним по білому написано, що брати з собою. Ложку і пару білизни. А про харчі — жодного слова.
Врешті ми таки вклалися. І тут до мене підходить брат.
— Це тобі. На дорогу.
— Що там іще?
Сергійко не каже. Простяга лише щось затиснуте в жмені. Я наставляю руку, і в долоню мою сипляться мідяки. Ціла гора мідяків.
— Карбованець і сорок сім копійок, — каже брат. — Бери!
Я по–справжньому зворушений. Знаю ж бо, як важко Сергійкові оддавати ці гроші. Збирав більше року — на «Конструктор». Не дозволяв собі купити найдешевших цукерок. Навіть якось мамі сказав, якщо вона надумається купувати нам ласощі, то щоб його пайку оддавала грошима.
— Залиш краще собі. Тобі ж на «Конструктор»!
— Не хочу.
Стоїть, на мідяки і не гляне. Боїться, мабуть, що не витримає — попросить назад.
— Ну, дякую! А тобі що привезти?
— Нічого. Я так, без оддачі…
Понипав, понипав, згодом знову підійшов:
— Ти мені пришли трохи пороху… І патронів…
Гаряче обіцяю прислати і те й те. Я зараз ладен увесь флот обеззброїти, аби лишень порадувати брата.
Лягаємо пізно, о першій. Мама в останню хвилину надумалась мене купати, хоч я позавчора купався. Як не одбрикувався, що там же буде і море, і лазня, — не допомогло.
— Це ж на чотири роки. А я знаю, як ти сам купаєшся…
Шарувала мені спину, аж шкіра тріщала. А тоді заходилась ще й голову мити. Хоч це вже й зайве: все одно обстрижуть!
— Тим паче! Я не хочу червоніти за тебе!
Наче мама збиралась бути при тому, як із мене волосся зніматимуть!
Вимитий, прилизаний, лягаю в постіль. Не встиг, здається, і заснути, як чую ласкавий мамин голос. Схилилась наді мною, проводить теплою долонею по щоці:
— Синку, пора… Запізнимось…
Насилу розплющую очі. М'яке тихе світло ллється по кімнаті, у плиті потріскують дрова, шипить, стікаючи з каструлі, вода: мама вже готує мені сніданок. Коли ж вона встала? А може, й не лягала зовсім?
Дивлюся на маму, на її завжди заклопотане обличчя, і хвиля гарячої ніжності омиває моє серце. Ніжності й жалю до мами. Думаю, як їй сумно буде без мене, вперше починаю розуміти, що чотири роки здаватимуться їй набагато довшими, ніж мені. Хочеться підійти до мами, сказати щось хороше і втішне, та знаю наперед, що нічого із того не вийде. Щось одразу скує мої руки, одбере мову…
Мама й не підозрює, що діється зі мною. Повертається до мене, повторює лагідно:
— Синку, пора.
Так, треба вставати. Рахую до трьох, потім до десяти, врешті на п'ятнадцяти сповзаю з ліжка. А мама вже стоїть із кухлем води, із чистим, з комода, рушником…
Виходимо, коли ще й не дума світати. Надворі темно, по–осінньому холодно. Та я не хочу одягати пальта, хоч мама і сердиться, що застуджуся.
В Ольки не світиться — сплять. Мама каже, що треба постукати, але я впираюсь.
— Як знаєш, — сумно згоджується мама.
Збори — у військкоматі, а вже звідти поведуть на станцію. Ми прийшли майже перші, у дворі ще порожньо, тільки над ворітьми червоне полотнище: «Палкий привіт допризовникам — гідному поповненню Робітничо–Селянської Червоної Армії!» Це ж і я — гідне поповнення! Мимоволі випинаю груди, розправляю плечі. Торбу кинув долі і заступив її, щоб не впадала у вічі.
Поступово двір наповнюють новобранці. Сходяться по одному й гуртом. Ті, що прийшли самі, одразу шукають вільне місце під стіною, туляться несміливо до неї. Ті ж, що в гурті, ввалюються із сміхом, з галасом, навіть з музикою. Ось уже в одному кінці двору гармошка і в другому — гармошка, одна з–поперед одної виводять, яка голосніша.
Эх, яблочко, да куда котишься,
Как на службу попадешь —
Не воротишься!
Пусть он землю бережет родную,
А любовь Катюша сбережет!
Тут же й Катюші — без цих не обійдеться. Виснуть на ліктях у хлопців і на крок не відходять. Співають, розмовляють тихцем, а деякі вже й очі хусточками втирають — дурні сльози розвозять. Хлопці їм: «бу–бу» та «бу–бу», оглядаються на всі боки зніяковіло. Добре, що хоч Ольку не взяли із собою: ану ревіти надумалася б! Що б хтось міг подумати? Тут хоча б маму втримати од сліз…
Стоїть, засмучена, аж постаріла, не зводить з мене очей.
— Ти ж, сину, там шануйся, слухайся командирів… Та пиши частіше…
Слухаю маму в піввуха. Що такий гамір довкола — оглухнути можна, а що виглядаю Мишка Кононенка. Домовились триматися гурту, хоча б до тих пір, поки нас розішлють по частинах. Він же записався у танкісти, а я, як відомо, у флот.
Аж он і він. Продирається крізь натовп, крутить головою —
