💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Анна
5 липня 2024 12:37
Джеймс Олiвер просто класний автор книг. І до речі, класний сайт. Молодці
Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Юрій
7 червня 2024 13:40
Чудовий приклад якісної сучасної української книги!👍
Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Дитячі книги » На коні й під конем - Анатолій Андрійович Дімаров

На коні й під конем - Анатолій Андрійович Дімаров

Читаємо онлайн На коні й під конем - Анатолій Андрійович Дімаров
якби не Міля: підлізла до мене із своєю книжкою, наче її хто намовив. Я в цей день саме чергував: провітрював клас, пильнував, щоб була чиста дошка, то й не міг не помітити, що Міля — дзвінок, не дзвінок — не виходить з класу. Сидить за партою як пришита. Уткнулася носом у якусь грубу книжку, нічого не бачить, не чує.

Цікаво, що вона там читає?

— Ти чого не виходиш із класу?

Ледь одірвалася од книжки. Очі затуманені, нічого перед собою не бачить.

— Що ти читаєш?

— «Агасфер».

— Цікава?

— Дуже цікава!

— Дай подивитись.

Міля неохоче розстається з книжкою.

Ежен Сю, «Агасфер», переклад з французької. Видано ще до революції — де її Міля відкопала? Зачитана так, що окремі сторінки зовсім не тримаються купи — випадають з книжки. Одразу видно, що дуже цікава: нудні книжки цілі–цілісінькі.

— Дай почитати!

Міля треться–мнеться. Каже, що книжка чужа, що їй самій дали на кілька днів і має повернути в суботу. Та мені вже здається, що я помру, як не прочитаю «Агасфера»!

— Хіба що не більш, ніж на два дні, — каже нарешті Міля. — Я сьогодні закінчу, а ти щоб у п'ятницю приніс… Встигнеш прочитати?

— Встигну… День і ніч читатиму!

Ніс книжку додому як найдорогоцінніший скарб. Не разом із підручниками, а під пальтом, на грудях. І коли б не зима, коли б не сніг, читав би її вже по дорозі. Щоб не марнувати дорогоцінного часу.

Вдома відсунув підручника, поклав книжку на чисту газету, з головою поринув у читання.

Що то була за книжка, якби ви знали! Два дні прожив, як у тумані…

Отож з усього тижня лишилася тільки п'ятниця. А що за один день можна зробити? Нічогісінько! То чи не краще розпочати з наступного тижня, з понеділка?..

Та моїм благородним намірам не судилось здійснитися і наступного тижня: якраз у понеділок, наче на зло, ми писали контрольну з тригонометрії. Із трьох задачок я розв'язав тільки дві, та й то в одній припустився помилки. За що й отримав посередню оцінку.

До того ж Марія Федорівна записала в щоденник зауваження: пустував на уроці. Я й не думав пустувати, надув тільки гумового чортика, який, коли його випустити з рук, плаче, мов немовля.

Я мав намір, як тільки подзвонять і Марія Федорівна вийде з класу, підкинути його комусь із дівчат.

А Мишко раптом лясь мене по руці, чортик випорснув та и заголосив «ува! ува!» під ногами у вчительки.

Марія Федорівна саме декламувала найулюбленіший свій уривок із «Фата моргана», отой, де ідуть дощі й холодні осінні тумани… Якраз коли вона запитала з трагедійним надривом у голосі: «Де небо? Де сонце?..» — чортик і закричав їй у відповідь, мовби й справді тужив за небом і сонцем.

Клас тихенько сміявся — не було смішно тільки мені…

В цей вихідний мама не заходжувалася коло пирога: переконалася, мабуть, що пекти для мене пиріжки — тільки борошно переводити. Та я й не був на маму в претензії: розумів, що сам винен. Хоча, якщо розібратись, то ніякої особливої вини моєї й не було.

Адже я так хотів стати відмінником!

ОСТАННІЙ ШКІЛЬНИЙ РОЗДІЛ

У нашому класі що не учень, то й якесь нове захоплення. Мишко, наприклад, більш од усього любив стріляти: мріяв стати снайпером. Як побачить малокаліберну, аж затруситься. Кім збирав поштові марки: якось приніс до школи три великих альбоми. Кожна марка акуратно наклеєна, ще й цигарковим папером прикрита. Показував сам — не дозволяв і пальцем доторкнутись. Калюжний спершу бігав на човен, а з дев'ятого вступив до футбольної команди. І коли восени, вже в десятому, наша шкільна команда завоювала першість і її фотографія була вміщена в районній газеті, він і зовсім задер носа. Ходить — на нас і не гляне. І все, що тільки лежить на дорозі, обов'язково носком копне. Я книжку якось упустив, то він і її запузирив під самісіньку стелю.

Ну, ми його й провчили: я і Мишко. Я задавак не терплю, а Мишко і поготів.

Принесли до класу цеглину, загорнули в газету й поклали недалеко од дверей. І кожному, хто вбігає в клас, кричимо, щоб не чіпав: то для Калюжного гостинець.

Аж ось і Калюжний. Побачив пакунок, розігнавсь та й буц! — щосили носком. Хотів, мабуть, зафутболити під стелю. Тільки цеглина — не книжка, цеглина лежить, як лежала, зате Калюжний ухопився за ногу й поойкав до парти.

Ото щоб знав, як задаватись!

Василь Гаврильченко марив літаками. Після дев'ятого класу по комсомольській путівці подався в авіаційне училище. Проводжали ми його усім класом і дуже гордилися. Ніна аж заплакала на пероні. Дівчата її обняли, шепочуть, втішають, а Василь одвів мене вбік, запитує:

— Ти мені писатимеш? Про хлопців, про дівчат і… Ніну?

Сказав, що писатиму.

— Ти справжній друг! — вигукнув Василь і потис гаряче руку.

І я тепер щотижня пишу йому листи. Пишу більше віршами, бо прозою нецікаво, та й подій якихось особливих немає, а у віршах щось та й вигадаєш незвичайне.

У мене ж була пристрасть, яка не згасала усі шкільні роки і часто–густо заважала в навчанні. Я багато читав, жадібно поглинаючи все, що тільки потрапляло під руки. Мамі ніколи було стежити за тим, які книжки я ковтаю, тим більше, що вже десь із четвертого класу я затямив, що зовсім не обов'язково показувати старшим те, що читаєш. До цього висновку я підійшов після того, як, іще будучи учнем третього класу, на запитання гостя — інспектора з району, що я читаю, дістав та й показав йому грубу книжку. В інспектора брови полізли на лоба, коли він прочитав заголовок: то була «Повія» Панаса Мирного.

— І багато ти встиг прочитати? — трохи отямившись, поцікавився він.

— Уже дочитую.

— Що ж ти тут зрозумів?

— Усе.

Я вже збирався розповісти інспекторові, про що там написано, але мама вчасно заткнула мені рота. Вона сердито сказала, щоб я забирався геть і не смів більше приносити без її дозволу ніяких книжок до хати.

— Де ти її взяв?

— У клубі. Їх там навалом лежить…

— Щоб більше й ноги твоєї там не було! А цю книжку я сама однесу…

Спантеличений, вийшов із хати. Ніяк не міг зрозуміти, чому так здивувався інспектор, побачивши книжку, і чому так розгнівалась мама. Адже нічого

Відгуки про книгу На коні й під конем - Анатолій Андрійович Дімаров (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: