Зачароване скло - Діана Вінн Джонс

 - Вона не співала багато, коли я жив з нею, - сказав Ейдан. – Вона покинула сцену після смерті моєї мами і я перебрався жити до неї. Вона казала, що смерть моєї мами її підкосила.

 - Твоя мама також була місіс Каін? – запитав Ендрю.

 Ейдан виявив, що зараз трохи збентежився.

 - Я не знаю, чи був з них хтось “Місіс”, - пояснив він. – Бабця не любила про це розповідати. Але вона не припиняла скаржитися на мою маму. Вона казала мій тато був ризикового народу, а мама повинна була знати краще, ніж зв’язуватися із кимось, хто, як було добре відомо, був одружений. Це все що я, насправді, знаю.

 - А, - сказав Ендрю. Він відчув, що зробив помилку та швидко змінив тему розмови. – Отже, ти залишився сам-один у світі коли твоя бабуся померла?

 - Того тижня. Так, - сказав Ейдан. – Соціальні працівники питали чи в мене є інші родичі, а також Аркрайти – це прийомна родина, в яку мене помістили. Але… справжня причина, чому я приїхав сюди, це Ловці…

 Ейдан змушений був замовкнути. Він не шкодував. Ловці були останнім штрихом найгіршого тижня в його житті. Причиною його паузи була місіс Сток, вона відчинила двері ногою, обертаючись у кімнату, тримаючи у руках великий піднос.

 - Ну, я не знаю що зробила, щоб заслужити це! – сказала вона, знову повертаючись обличчям. – Це постійне вторгнення. Спочатку хлопчик. Тепер містер Сток та його одноногий жокей, із цією його зарозумілою дочкою, прийшли до вас. І ніяких ознак Шона.

 Здавалося, що місіс Сток не турбує, що люди, про яких вона казала, могли почути її. Коли вона кинула піднос поперек найближчого столу, заваленого книжками, три інших, які йшли за нею, увійшли до кабінету. Ейдан здригнувся, знаючи, що місіс Сток думала про нього як про нав’язливу людину, та притулився до стіни, тихо спостерігаючи.

 Першим зайшов містер Сток, як завжди, у капелюсі. Ейдан був зачарований капелюхом містера Стока. Імовірно, колись він був фетровим. Можливо, колись він був певного кольору. Зараз він був схожим на щось, що виросло, – як гриб, - на голові містера Стока, таке пом’яте та зношене та утрамбоване земляними руками, що ви могли би подумати - це гриб, який випадково перетворився на, свого роду, гномячий капелюх. Він був куполоподібний зверху та звисаючий на краях. І певний запах.

 Після цього капелюха, Ейдан був знову вражений, маленьким чоловічком, з однією ногою, який енергійно переміщував себе у кімнату на милицях. “Він мав би носити капелюха”, подумав Ейдан. Безсумнівно він був гномом, борода та решта виглядало відповідно. Але його сивіюча голова була неприкрита та починала лисіти.

 - Ви знаєте, мого швагра, Тарквіна О’Коннора, - оголосив містер Сток.

 “А, ні. Він ірландець. Він лепрікон”, подумав Ейдан.

 - Я чув про Вас. Дуже приємно познайомитися, - сказав Ендрю та поспішив зняти речі з іншого стільця, щоб Тарквін міг сісти, який так і зробив, дуже вправно, розмахуючи рештою своєї ноги та милицями, та обдаровуючи Ендрю вдячною посмішкою, коли сів.

 - Тарк був жокеєм, - сказав містер Сток Ендрю. – Виграв Дербі. І він привів дочку, мою племінницю Сташ, щоб ви провели співбесіду.

 Ейдан був вражений утретє, дочкою Тарквіна О’Коннора. Вона була гарна. У неї було одне з тих облич, з витонченими високими скулами та ледь скосими очима, які до цього часу він бачив лише на обкладинках глянцевих журналів. Її очі також були зелені, як у когось з казки, і вона дійсно була струнка як паличка. Ейдан був здивований, як хтось такий гномоподібний, як Тарквін, міг бути батьком такої чарівної леді. Єдина родинна схожість була у тому, що обидва були невисокі.

 Сташ прокрокувала, а її світле волосся падало їй на плечі, та посміхнулася кожному - навіть Ейдану та місіс Сток, - та глянула на батька поглядом, що казав: “Тобі зручно на цьому стільці, Тато?”. Здавалося, вона принесла із собою усі почуття, що властиві людині та теплокровним. Її характер, цілком очевидно, не був казковим. Вона була у джинсах, жилетці та гумових чоботах. “Ні, не казкова особистість”, подума Ейдан.

 Місіс Сток сердито подивилась на неї. Тарквін подивився поглядом: “Не метушись навколо мене!”. Ендрю був вражений так само як і Ейдан. Він дивувався, що ця гарна молода леді робить тут. Він підійшов до неї, по дорозі, звільнивши іншого стільця від паперів, та потиснув її протягнуту руку.

 - Сташ? – запитав він її.

 - Скорочено від Евстасії. – Сташ скорчила гримасу, показуючи, що думає про своє ім’я. – Вина моїх батьків.

 - Звинувачуй свою мати, - сказав їй Тарквін. – Це її улюблене ім’я. Не моє.

 - Відносно чого я мав провести з Вами співбесіду? – запитав Ендрю у особливій, збентеженій манері, яку він часто знаходив корисною.

 - Я запропонував вам її як нового секретаря, - оголосив містер Сток. – На неповний день, я гадаю. Я залишу вас, щоб ви могли все з’ясувати, так? – і він вийшов з кімнати, штовхаючи місіс Сток перед собою.

 Місіс Сток, коли виходила, повернула голову, щоб сказати:

 - Я приведу Шона до вас, як тільки він з’явиться. – Це звучало як погроза.

 Ендрю був дуже зайнятий, роздаючи кожному каву та жирне, м’яке нерівне печиво, яке завжди таким виходило у місіс Сток. Йому був потрібен час, щоб подумати про все це.

 - Спочатку, я повинен розібратися із цією юною леді, - перепросив він у Ейдана. – Але ми поговоримо потім.

 “Він ставиться до мене, як до дорослого!”, подумав Ейдан. Тоді йому довелося урівноважити каву на бюро, поруч із ним, щоб зняти окуляри та стримати нові сльози. Кожний ставився до нього як до дитини, до того ж маленької, після