Зачароване скло - Діана Вінн Джонс

 Головним чином так сталося, тому що у понеділок з’явився Ейдан Каін [13].

Глава 2.

 Ейдан Каін вийшов з потягу у Мелтоні та приєднався до черги на таксі. Поки черга повільно повзла уперед, Ейдан витяг старого потертого гаманця, якого Бабця дала йому перед смертю, та обережно відкрив його. Якимось дивом, у гаманці було достатньо грошей, для того щоб заплатити за його пільговий квиток з Лондону та ще й на сандвіч з беконом та плитку шоколаду вистачило. Зараз, єдиними, що залишились усередині, були дві квитанції про сплату за їжу, маленька – за шоколад, та більша – за сандвіч. Бабця вчила Ейдана не ошукувати людей, але ситуація була розпачлива.

 Все ще повзучи у черзі, Ейдан зняв окуляри та закрив гаманець. Тримаючи ротом окуляри за одну з дужок, він знову відкрив гаманець та допитливо подивився усередину. Так. Дві тонесенькі квитанції зараз виглядали в точності як двадцяти-фунтова та десяти-фунтова банкноти. Ейдан розглядав їх, якусь мить, неозброєними очима, сподіваючись, що це закарбує їх, а потім знову одяг окуляри. До його полегшення, квитанції все ще виглядали як гроші.

 - Мені...мені потрібно до Мелстоуну, - сказав він таксисту, коли підійшла його черга. – Е… до Местоун Хаузу в Мелстоуні.

 Таксист не палав бажанням їхати десять миль по сільській місцевості заради дитини. Він подивився на Ейданове запилене коричнен волосся, його неохайну футболку, поношені джинси, порвані кросівки, бліде схвильоване обличчя та дешеві окуляри.

 - Це двадцять миль, - сказав він. – Це буде коштувати.

 - Скільки? – запитав Ейдан. Думка про пішу прогулянку у двадцять миль приголомшувала, але він припустив, що може запитати дорогу. Але як він впізнає будинок, коли дійде туди? Мабуть знову доведеться питати. Це займе цілий день. Достатньо часу, щоб переслідувачі наздогнали його.

 Таксист оглянув його, прикидаючи, скільки грошей у цієї дитини точно не буде.

 - Тридцять? – він запропонував. – Маєш стільки?

 - Так, - сказав Ейдан. Найбільшим полегшенням було те, що він заліз у таксі із схрещеними пальцями, а таксист цього не помітив. Таксист роздратовано зітхнув та вирушив.

 Це було досить далеко. Таксі бурчало та скрипіло крізь місто так довго, що Ейдану довелося відмовитися від стримування подиху від страху, що переслідувачі зможуть зупинити його, але він задихав вільно лише, коли таксі почало шуміти спокійніше, по дорозі між полями та лісами. Ейдан озирався на живоплоти, що перепліталися із лісною петрушкою та розмірковував, що повинен милуватися сільською місцевістю. Він рідко бував так далеко від Лондону. Але він занадто нервував, щоб роздивитися добре. Він тримав пальці схрещеними, а очі на лічильнику. Лічильник тільки-но перейшов до позначки – 17.60 фунтів, коли вони в’їхали у містечко, звивисту місцину, де з обох сторін дороги вишикувалися старі будинки та нові будинки, сади, телеграфні стовпи. Вони спустилися униз, повз паб та за ним зазеленів громадський газон містечка, повз ставок для качок та великими деревами, а потім, коли вони поїхали угору, стояла приземкувата маленька церква, також оточена деревами. Нарешті, вони проїхали бічний провулок, вкритий мохом, та зупинилися із бурчанням, перед великою парою залізних воріт, перекритих аркою з масивного мідного бука. Лічильник показував 18.40 фунтів.

 - Приїхали, - сказав водій, крізь пхикання таксі. – Мелстоун Хауз. Тридцять, будь-ласка.

 Зараз Ейдан був такий знервований, що його зуби стукали.

 - Лічильник каже… каже вісімнадцять фунтів… фунтів та сорок, - зауважив він.

 - За межі міста – за додаткову плату, - безсоромно сказав таксист.

 “Думаю, він обдурює мене”, подумав Ейдан, коли вилазив з таксі. Це трошки покращило його настрій, коли він віддавав дві квитанції, але не на багато. Він лише сподівався, що вони не перетворяться назад, занадто швидко.

 - Не даси чайових, а? – сказав таксист, коли узяв те, що виглядало як гроші.

 - Це…це суперечить моїй релігії, - сказав Ейдан. Від нервозності, в очах все розмилося, так що йому довелося нахилитися уперед, щоб прочитати слова - “Мелстоун Хауз”, глибо врізані в одному з кам’яних стовпів. “Отже, все в порядку!”, подумав він, коли таксі, із шумом, виїхало з провулку. Він штовхнув, одну половину залізних воріт, із іржавими решітками, яка відкрилась із брязкотом, та прослизнув всередину, на дорогу за воротами. Він настільки нервував зараз, що аж тремтів.

 За воротами усе виглядало жахливо запущеним, але коли Ейдан повернув за ріг, за чагарником, він вийшов на яскраве світло, де трав’яниста крива дорога привела до старого, старого просівшого кам’яного будинку. “Гарний будинок”, подумав Ейдан. Здавалося, він посміхався, своїми перекошеними вікнами, а позаду нього здіймався великий дуб. Ейдан побачив пошарпаний, але досить новий автомобіль, припаркований біля вхідних дверей, що було багатообіцяючим. Здається, старий містер Брендон має бути удома.

 Ейдан пішов під дикий виноград, що вився навколо вхідних дверей та постукав у них молотком.

 Коли нічого не сталося, він виявив, що кнопка дзвінка похована серед дикого винограду, та натиснув її. Десь всередині пролунало: понгл-понгл. Майже відразу двері були відкинуті стрункою блондинкою з імпозантною зачіскою, одягненою у синій хрусткий спецодяг.

 - Добре, добре, іду вже, - сказала ця леді. – Ніби мені немає чим зайнятися, - ти хто? Я була певна, що це наш Шон!

 Ейдан відчув, що має вибачитися, за те що він не Шон, але він не знав як.

 - Мене…мене звати Ейдан Каін, - сказав він. – Е…чи можу я поговорити із містером Джоселіном Брендоном?

 - Зараз тут живе професор Хоуп, - відповіла йому леді, радше тріумфально. – Його онук. Старий містер Брендон помер біля року тому. Вона не додала: “А зараз іди геть!”, але Ейдан зрозумів, що саме це вона має на думці. 

 Він відчув жахливу занепадницьку порожнечу та подвійний сором. Сором, що він не знав про смерть містера Брендона та, черговий сором, за те що