Зачароване скло - Діана Вінн Джонс

Глава 3.

 Ендрю дуже хотів розпитати Ейдана більше, але мав залишити це до вечора, коли містер та місіс Сток пішли. У будь-якому випадку, Ейдан заснув від втоми, одразу ж як місіс Сток показала йому вільну кімнату.

 Унизу, все було дуже неспокійно. Містер Сток був розлючений тим, як місіс Сток всунула Шона у господарство. Місіс Сток не могла вибачити містеру Стоку за пред’явлення Сташ. Вона була також було сильно роздратована Ендрю.

 - Я думаю, - сказала вона своїй сестрі, - що з усім, що я маю робити, він не повинен був приймати ще цього хлопця. Я не маю ні найменшого уявлення, як довго він буде тут залишатися. У своєму власному світі, цей чоловік!

 Як завжди, коли була роздратована, вона зробила сир із кольоровою капустою.

 - Я з’їм це, - сказав Ейдан, коли Ендрю збирався викинути сир.

 Ендрю завмер, з тацею над смітником.

 - А не піццу? – запитав він, із деяким подивом.

 - Її я теж можу з’їсти, - сказав Ейдан.

 На Ендрю, коли він клав образливу кольорову капусту назад у духовку, раптово насунувся, майже непереборний, спогад про те, як багато йому потрібно було їжі, у віці Ейдана. Це спричинило наплив інших нечітких спогадів, про речі, які старий Джоселін казав та робив, та як багато навчився він від старого. Але Ендрю був не в змозі означити їх. “Шкода”, подумав він. Ендрю був цілком певен, що багато з цих речей були важливими, для обох: для нього та для Ейдана.

 Після вечері, Ендрю повів Ейдана до вітальні та почав задавати питання. Він почав, тактовно, з нешкідливих розпитувань про школу та друзів. Ейдан, після того, як оглянув кімнату та виявив, із жалем, що Ендрю не має телебачення, був цілком готовий відповідати. Він мав достатньо друзів, повідав він Ендрю, та цілком полюбляв школу, але він повинен був із цим всім розстатися, коли соціальні працівники швиденько помістили його до Аркрайтів, які жили десь у передмісті Лондона.

 - Але все рівно, це було майже в кінці семестру, - сказав Ейдан, втішаючи. Він подумав, що, можливо, Ендрю турбується про його освіту, будучи професором.

 Ендрю, таємно, занотував адресу Аркрайтів. Вони, певно, хвилюються. Потім він підійшов до питань про бабусю Ейдана. Ейдан навіть охочіше відповідав на них. Він говорив про неї із радістю. У Ендрю не зайняло багато часу, щоб намалювати образ чудової ексцентричної, люблячої, літньої леді, яка дійсно виховувала Ейдана дуже добре. Також було зрозуміло, що Ейдан дуже сильно любив її. Ендрю почав думати, що Адела Каін була такою ж чудовою, як він і уявляв, у дні, коли збирав її записи.

 Зараз прийшов час для тяжкої частини. Ендрю оглянув довгу, мирну кімнату, де французькі вікна були відчинені на вечірній захід Сонця. Усередину, із заходом Сонця, лився прекрасний, солодкий запах, мабуть, від кількох квітів, для посадки яких містер Сток все-таки знайшов час. Чи це? Ейдан зняв окуляри та насторожено подивився у відчинені вікна, так, ніби там могла бути загроза, і полегшено зітхнув, оскільки запах був безпечний. Зараз Ендрю згадав, що тут завжди був один і той самий солодкий запах, всякий раз, коли вікна були відчинені.

 Він був роздратований. Здається, його пам'ять була аж настільки поганою, що він потребував, щоб Ейдан нагадував йому речі, які він повинен був знати. Він вирішив полікувати себе маленькою випивкою. Її було так мало, і у такому маленькому гранчику, що Ейдан витріщився. Звичайно, хіба може такий маленький ковток зробити бодай якийсь ефект? Але потім, подумав він, ви приймаєте ліки по ложці, а деякі з них доволі сильні.

 - Тепер, - сказав Ендрю, знову влаштовуючись у зручному кріслі, - я думаю, я повинен спитати тебе про цих таємничих переслідувачів, про яких ти казав.

 - Ви мені не вірите? – сумно запитав Ейдан. “Так само, як соціальні працівники та поліція”, подумав він. Вони не повірили жодному слову.

 - Звичайно, я вірю тобі, - запевнив його Ендрю. Він знав, що не витягне і слова з Ейдана, якщо не скаже це. – Не забувай, що мій дідусь був могутнім чарівником. Ми з ним, разом, бачили багато дивних речей. – Так, вони бачили, зрозумів Ендрю, але навіть заради свого життя він не міг згадати, що саме. – Коли вперше ти побачив цих істот?

 - У ніч, коли Бабця померла, - сказав Ейдан. – Перша група прийшла та стала у нашому задньому дворі. Вони, так би мовити, високі та по-королівські величні. І вони називали моє ім’я. Принаймні, я думав, що вони кличуть мене, але насправді, вони кликали “Адам”…

 - Вони його неправильно запам’ятали? - сказав Ендрю.

 - Я не знаю. Багато хто його неправильно сприймає, - сказав Ейдан. – Соціальні працівники також думали, що мене звати Адамом. І я зайшов у спальню до Бабці, щоб повідомити її про Ловців і…, - він був змушений зупинитися та ковтнути. – Саме так я і дізнався, що вона була мертва.

 - Що ти зробив? – запитав Ендрю.

 - Набрав 999 [16], - сказав Ейдан безутішно. – Це все, про що я подумав. Ловці зникнули, коли прибула швидка допомога. Я їх більше не бачив, допоки вони не з’явилися на подвір’ї Аркрайтів та не влаштували бійку із іншими двома групами. Це було через дві ночі. Я вважаю, вони не могли дістатися до мене до того часу, бо я переважно сидів у тому офісі, поки ті люди телефонували та з’ясовували що робити зі мною. Вони не можуть зайти у приміщення, розумієте.

 - Я знаю. Їх треба запросити, - сказав Ендрю. – Або вони спробують викликати на відкрите повітря. А ти був не такий дурний, щоб послухатися їх.

 - Я був занадто наляканий, - сказав Ейдан. Він додав, жалюгідно,