На коні й під конем - Анатолій Андрійович Дімаров
Я був приголомшений і не знав, що відповісти Василеві, коли він з жалісною усмішкою чекав мого присуду.
Вірші були препогані. Їх не рятували ні зорі, ні місячні вечори, ні солов'ї. Та в мене бракувало духу сказати йому про це.
— Вони нічого… Подобаються… — мимрив я, давлячись власною брехнею.
— Правда?!
Василь розцвітає. І тоді я не витримую. Єхидно запитую, показуючи на рядок, де йдеться про якусь діву з мерехтливими, як зорі, очима:
— Про кого це ти?
— Та–а…
Уникає мого погляду, ще більше бентежиться. Потім, забравши в мене вірші, запитує несміливо:
— Я проведу тебе після уроків. Добре?
До кінця занять мене мучила цікавість: що йому треба? І коли ми вийшли, коли мовчки пройшли один квартал, другий, Василь запитав:
— Скажи: ти мені друг?
— А ти й досі сумніваєшся? — відповідаю обережно. Він мов і не почув.
— Ти скажеш правду, як я тебе запитаю?
Василь дивиться мені прямо у вічі.
Облизую пересохлі губи, відповідаю, що казатиму правду. Невже довідався, що я бовкнув учителеві історії у коридорі?
— Скажи… Ти любиш… Ніну?
Стою якийсь час ні в сих ні в тих. Василь застукав мене зненацька: ніколи не сподівався, що він про це запитає. До того ж я й сам ще добре не знаю, люблю Ніну чи ні. Вона мені подобається, мені радісно, коли зустрічаю її, і сумно, коли з нею прощаюся, але хіба можна твердити, що це вже любов? І хіба в цьому можна комусь зізнаватися, навіть найближчому другові?
— Звідки ти взяв? Дуже мені потрібна Ніна Рибальченко!
Василь, почувши відповідь, хапає мою руку, щосили тисне її, обіцяє упросити інструктора, щоб покатав мене на літакові.
А я, зовсім збитий з пантелику, лише кліпаю на нього очима…
Тільки згодом, коли сидів за столом і розв'язував задачку, мене осяяла думка: Васько втріскався у Ніну!
Так ось чому він допитувався, чи люблю я її.
Сиджу, мов сич, і мені вже не до задачки, не до уроків. Мені здається, що я теж люблю Ніну. Ну, хай іще не люблю, хай тільки починаю любити. Бо вона мені як друг, як вірний товариш.
А хіба Васько не друг? Хіба я не завинив перед ним, хіба не поклявся, що спокутую оту свою провину?
Наступного дня, одержавши від Ніни записку з пропозицією піти в кіно, я відповів, що сьогодні не можу, що хай сходить із Василем. І так відповідав щоразу. А коли ми поверталися із школи втрьох (я завжди пильнував, щоб не лишитись наодинці з Ніною) і доходили до вулиці, на яку мені треба було завертати, я завжди поспішав попрощатися з ними.
Спочатку Ніну це дивувало і, мабуть, трохи ображало. Та згодом вона вже й не зверталась до мене. Не писала записок, не запрошувала більше в кіно: адресувала все те Василеві. І наші спільні уроки з німецької зачахли самі собою.
ПРО ТЕ, ЯК Я МАЛО НЕ СТАВ ВІДМІННИКОМ І ЯКА Б ЦЕ БУЛА РАДІСТЬ МАМІ
Благородний цей намір виник у мене в дев'ятому класі.
Щоправда, й раніше час од часу з'являлася думка: «А чому б і мені не стати відмінником? Що я, гірший од Ікса чи ледачіший од Ігрика?»
Отримував я посередні оцінки не тому, що не міг запам'ятати сказане вчителем, а тому, що висидіти спокійно сорок п'ять хвилин міг хіба що кам'яний ідол, та й то якби його не чіпали сусіди. А як той шепне, той щипне, той намалює щось смішне та тихцем показує,— уже й пропустив якийсь шмат учителевої розповіді повз вуха, уже й лупаєш безпорадно очима, коли зненацька учитель запитає:
— Повторіть, що я тільки–но розповідав?
До того ж якби у класах не було вікон або були вони десь аж під стелею, якщо вже потрібне світло. А то на всю стіну, щоб видно було все, що діється поза школою. Он дядько щось на возі повіз: цікаво, що там у нього? Он зупинились дві жінки: стоять, вимахують одна до одної руками, мовби сваряться. Поб'ються чи ні? А ось іще цікавіше: горобець. Примостився на лутці, зазирає до класу.
Пам'ятаю, як ще в п'ятому класі до нашого вікна унадився цап. Підійде, бувало, постука у шибку рогами і лиже скло — посила повітряні поцілунки. Спробуй утриматись од реготу!
Ми реготали, а вчителька сердилась і посилала когось одігнати тварину. Та тільки учень повертався назад, тільки сідав за парту, як цап знову: тук–тук у вікно.
Потім учителька дізналась, чому цап заглядає саме в наше вікно, в нижню шибку: ми її натирали сіллю…
Отож думка, чому б і мені не стати відмінником, мелькала у мене й раніше. Коли в кінці року, наприклад, вручалися похвальні грамоти та подарунки. Це було б здорово, вийти на очах всієї громади до столу і прийняти із рук самого директора похвальну грамоту! Це було б непогано: стати відмінником уже хоча б заради того, щоб тебе не так часто викликали до дошки! Адже відмінників учителі майже ніколи й не питають. Хіба вже тоді, як увесь клас не може відповісти.
Тільки якби ж відмінників зовсім не питали! А то: викличуть не викличуть, а ти готуй все одно. Сиди день і ніч над підручниками і — цікаво тобі чи не цікаво — все учи назубок. Тож чи варта шкура вичинки? Мабуть, що не варта.
Однак у дев'ятому класі справа повернулася по–іншому. Якось Марія Федорівна сказала, що учні, які одержать атестат відмінника, матимуть право поступати до інститутів без екзаменів. До того ж їх зараховуватимуть у першу чергу.
Я й задумався. Чого найбільше не любив, так це екзаменів. Я їх просто терпіти не міг. А тут можна буде уникнути, якщо стати відмінником.
До того ж не пропадуть і два місяці літніх канікул, коли треба буде день і ніч гибіти над підручниками. А так розважайся, як хочеш.
Що й казати: перспектива досить зваблива.
Того вечора я виписав у два акуратні стовпчики предмети: один був маленький — з відмінними оцінками, а другий удвічі довший.
— Що ти пишеш? — зацікавився Федько. Він кінчав уже десятий клас, і йому, звісно, пізно було думати про атестат відмінника.
Я охоче пояснив і розповів про свій намір.
— Ти — відмінником? — вирячив на мене очі Федько. Покрутив головою, потім переконано сказав: — Нічого в тебе
