Король Матіуш Перший - Януш Корчак

чудові веслярі.

Бум-Друм, не приховуючи невдоволення, відчитав Клу-Клу.

Не можна втрачати жодної хвилини! Дикуни вже зв’язують королів і звалюють разом по п’ять чоловік. На щастя, вони вміють рахувати лише до п’яти, а то королі задихнулися б в одній великій купі.

Матіуш розгубився. Але його виручив Бум-Друм.

— Візьми скоріше зі столу он ту цурочку, — сказав він, — і обійди з нею п’ять разів кожну купу королів. Тільки дивись не обертайся і не збийся з рахунку, а то біда буде.

Матіуш іде попереду, за ним — Бум-Друм, Клу-Клу і вожді племені. Озиратися не можна, але Матіуш здогадується, що дикуни йдуть на руках. Матіушу дуже соромно за своїх друзів. Мабуть, лежати в мішку замість дохлого пса було не так соромно. «Уже краще б я сам валявся зв’язаний», — подумав Матіуш. Але відволікатися не можна: один необережний рух — і світ втратить білих королів.

Залишилося обійти чотири купи, три. Порівняно з цим прогулянки тюремним двором — одне задоволення. Королі розуміють: справи їхні погані, і лежать смирно, не ворухнуться. От коли згодилася Матіушу звичка відлічувати кроки й уміння ходити різними способами, тому що Бум-Друм раз у раз давав йому нові вказівки.

— Тепер роби великі кроки, нагнися праворуч, підніми цурку догори, пройдися на п’ятах, — командував Бум-Друм. — Дивись, не зрони священне дерево, коли воно почне пекти тобі руки.

А цурка ставала дедалі гарячішою.

Нарешті остання купа: вгорі — зв’язана Кампанелла. Матіуш, не витримавши, заплющив очі.

— Тепер вийди з будинку, — керує далі захеканий Бум-Друм: ця процедура була йому не за віком важка.

Спускається Матіуш сходами, а цурка пече ще сильніше, ніби він склянку гарячого чаю несе.

— Бум-Друме, пече!

— Потерпи, Матіуше! Скоро кінець.

— Можна трохи швидше?

— Ні.

Матіуш розуміє: Бум-Друм сам би радий швидше покінчити з цим. Значить, насправді не можна. Проте справедливості заради треба визнати, церемонії, прийняті при дворах білих королів, не такі болісні.

Нарешті жрець узяв із обпалених рук Матіуша священну цурку.

— Що все це означає? — запитав Матіуш у Клу-Клу, яка зі співчуттям дивилася на його вкриті пухирями руки.

— Я зробила дурість. Не сердься на мене. Я боялася, щоб із тобою не сталося біди, якщо я не встигну на допомогу. Зараз небезпека минула, але це могло погано скінчитися. Тобі дуже боляче?

Військовий танець дикунів продовжувався три години. Тим часом Бум-Друм, Клу-Клу і Матіуш викочували з льоху бочки з вином, пивом і лікерами.

— Коли вони закінчать танцювати, — сказав Бум-Друм, — я простежу за порядком, а ви підносьте кожному по півкухля вина, і в кожен кухоль Матіуш нехай кидає по одному зернятку, а Клу-Клу — по три.

І Бум-Друм дав їм по мішечку з маленькими горошинами. Потім проштрикнув на руках Матіуша пухирі й помазав ці місця якоюсь рідиною, інакше він не зміг би тримати глек і кидати в кожен кухоль по зернятку.

У Матіуша вже заніміли руки, а черзі кінця немає. Бум-Друм розпоряджається: одних направляє до Матіуша, інших — до Клу-Клу. Матіуш помітив: до своєї доньки він посилає більше дикунів. «Напевно, — здогадався Матіуш, — це найдикіші».

«Коли це скінчиться? — в думках запитує він себе і з тугою думає про безлюдний острів. — Нехай роблять, що хочуть: миряться, сваряться, нагороджують чи карають, нехай хоч з’їдять один одного, аби мене при цьому не було».

Нарешті в останній кухоль налили оцту — вина не вистачило, — кинули останнє зернятко, підійшов останній дикун.

Усе.

XII

апевно, тим справа і скінчилася б, якби серед тих, хто приїхали з Клу-Клу, не затесався потай страшний лиходій і людожер — головний жрець племені і головний шахрай. Цей шарлатан найзвичайніші фокуси, які в нас показують у цирку (мистецтву фокусника виучив його якийсь каторжник-утікач на сплату за шкуру леопарда і двох мавпочок), видавав за чудеса, а негри сліпо йому вірили і приносили багаті дари.

І ось, боячись втратити владу і, головне, багаті дари, коли Клу-Клу побудує залізницю, телеграф, почне видавати газети, навчить негрів читати і стріляти з гармат, він вирушив у ризиковану подорож з таємною думкою вбити прокляте дівча і її друга — Матіуша.

Лиходій прокрався вночі в кімнату, де лежала зв’язана Кампанелла, і з’їв її, а сам сів у човен — і був такий! Він знав: гнів білих обрушиться на його одноплемінників, а значить, і на Клу-Клу. Його розрахунки, як ми побачимо, виправдалися.

Коли звістка про цю трагічну подію облетіла острів, найдикіші дикуни ще міцно спали, випивши з вином по три маленькі зернятка, а менш дикі, які отримали напередодні по одному зернятку, стали просити в Матіуша вибачення, перекидатися на знак печалі й висловлювати йому свою відданість. І Матіуш наказав негайно перенести сплячих у човни. Човни зі зв’язаними дикунами відштовхнули від берега, і вони попливли у відкрите море. На острові за наказом Матіуша залишилося сто найслухняніших. За першим словом Короля Сонця (так непрохані гості називали Матіуша) вони розв’язали білих королів.

Засмучені і пригнічені, зібралися королі на засідання. Навіть незворушний лорд Пакс був пригнічений звісткою про смерть королеви Кампанелли.

— Прошу вшанувати пам’ять загиблої королеви вставанням.

Усі встали.

— У мене зауваження за порядком денним, — піднявши руку, сказав Бум-Друм.

Цікаво, що він хоче сказати?

— Білі королі! Мої чорні брати заподіяли вам велику неприємність. Я поділяю ваше горе. Але винні в цьому ви самі. Ви набудували собі розкішні палаци, а на нас вам начхати. «А права, які ми вам дали?» — заперечите ви. Але що нам права, якщо ми вбогі й неписемні. Тому я прошу обговорити сьогодні питання не лише про білих дітей, а й про чорних. Ми, люди похилого віку, змирилися зі своєю важкою долею, але нехай хоч у наших дітей життя буде кращим.

— Отже, на порядку денному чотири питання. Перше: про білих дітей. Друге: про Матіуша. Третє: про королівство загиблої Кампанелли. Четверте: про чорних дітей, — оголосив лорд Пакс.

Проте обстановка не сприяла переговорам. Королі нервувалися: їх непокоїла присутність ста дикунів. І хоча перед готелем стояли білі вартові і всю ніч до ранку зміняється караул, все одно страшно, раптом повториться те саме. Отже, королям було не до переговорів.

Нехай Матіуш скаже, чого він хоче. Вони заздалегідь на все згодні. По-перше, він врятував їм життя; по-друге, сто дикунів готові будь-якої хвилини кинутися на його захист. Через те, що в дикунів немає вогнепальної зброї, королям ніскільки не легше. Отруйні стріли і списи — теж досить неприємна штука. Урешті-решт, яке їм діло до