Наказ лейтенанта Вершини - Василь Олександрович Лисенко

— Пауль, — насмішкувато озвався вартовий з басовитим голосом, — ми маємо можливість одержати нагороду, адже ми затримали злочинця. І він справді озброєний з голов до ніг.

— Цей їжак чхнув, як людина, — відповів вартовий, — я ледве втримався, щоб не дати по ньому чергу з автомата. Я був певен, що в парк проникли партизани.

Бас весело зареготав:

— От була б історія! Справжній анекдот! Пауль Вайдер і Курт Кірхбаум захопили в полон їжака! Пішли далі, Пауль! Хай цей колючий «партизан» займається своїми справами. У парку живе багато їжаків. Я не раз бачив їх під час нічних чергувань.

Фашисти ще трохи постояли, один з них торкнувся носком чобота до колючого клубка, посунув його по землі.

Нарешті есесівці пішли по алеї й невдовзі сховалися за рогом палацу.

Юрко трохи почекав, вибрався з-під фургона і, тримаючись муру, обережно почав відходити. Ось і знайомий кущ бузини.

Тремтячою рукою намацав холодну решітку, назгрібав купу торішнього листя, поклав його поряд з проломом і почав спускатися в колодязь. Потім дбайливо замаскував решітку і заспокійливо зітхнув, коли його ноги торкнулися кам'яного дна водоспуску.

— Поставив? — запитав лейтенант.

— Так, Іване Петровичу!

— Чого затримався?

— Патруль з'явився! Фашисти зупинилися неподалік фургона, на який я ставив останню міну. А Вовка тут?

— Тут, — почувся голос товариша, — я приклеїв міни на танкетки і зразу назад.

— Тепер давайте вибиратися з цього водоспуску, — запропонував Вершина, — бо часу в нас обмаль. Ще трохи — й почне світати.

— Лише б фашисти не передумали, — стурбовано озвався Поух, — та не забарилися з виїздом. Страшне лихо можемо накликати на село.

— Не накличемо, — заспокійливо відказав Вершина, — німці — народ точний. Повинні виїхати о п'ятій годині ранку. Тут уже ми будемо сподіватися на німецьку точність. А через п'ятнадцять хвилин спрацюють наші міни.

Коли вийшли з водоспуску, ще було темно. З Прип'яті повівав прохолодний вітер. На березі лейтенант зупинився:

— Велике вам спасибі, хлопці, за виконання бойового завдання. А тепер — додому! І нікуди не рипатися! До скорої зустрічі, хлопчики!

Постаті лейтенанта та Поуха швидко розтали в темряві, Вовка, глянувши їм услід, сказав:

— Ходім спати! Краще й справді зараз сидіти дома, хоча й хотілося б подивитися на фейєрверк!

Юрко попрощався з товаришем, берегом Прип'яті пішов додому, ступив на ґанок, сів на лаву. У повітці голосно форкнув Гнідко і тихенько заіржав. Звик кінь до Юрка, визнав його за свого господаря. Як почує його кроки — починає тихенько іржати, кличе, щоб підійшов, погладив, пригостив шкуринкою хліба.

Юрко прихилився до ґанку і непомітно для себе задрімав. Прокинувся від недалекого гуркоту моторів. Спершу здалося, що в передсвітанковому небі летіли важкі бомбардувальники. Хлопець прислухався. Десь біля майдану на вулицях вуркотіли танкетки, потім заревіли фургони.

«Недовго вже вам гуркотіти», — втішно подумав Юрко.

Чорні фургони в супроводі танкеток та чотирьох вантажних машин з есесівцями посунули на шлях, який вів на Київ.

Лейтенант Вершина та Поух підійшли до печери тоді, коли з неї виходили партизанські кулеметники та автоматники і займали місця на придорожніх пагорбах. Біля входу в печеру стояв командир партизанського загону Михайло Сергійович Коваленко. Він запитав Вершину:

— Порядок?

— Повний, товаришу командир.

Коротка липнева ніч.

Не встигне зайти сонце, не встигне ніч по-справжньому розгорнути над землею свої крила, як уже на сході починає багряніти небо.

Партизани чекали фашистів.

Лейтенант хвилювався, раз у раз стурбовано поглядав на годинник:

— Стрілки повзуть, як сонні, ледве рухаються!

Командир загону заспокоював Вершину:

— Ніде, Іване Петровичу, твої фашисти не дінуться! Дорога на Київ одна. Іншої немає. Так що окупанти з нами розминутися не зможуть. А от чи вибухнуть своєчасно твої магнітки — невідомо. Але це теж не біда. Далі придорожніх верб ми їх не пустимо!

Командир уважно глянув на годинник, заклопотано промовив:

— Уже час! Скоро мають прибути «гості».

І ніби на підтвердження його слів на польовій дорозі з'явилися легкі танкетки.

За ними пливли по хвилях білого туману важкі чорні фургони, а за фургонами рухалися вантажні машини з есесівцями.

Лейтенант Вершина прикипів поглядом до годинника, уважно стежив за стрілкою, яка поволі наближалася до визначеного часу. Ворожа колона рухалася, поволі минала придорожні верби. Вершина заспокійливо сказав командиру:

— Ще хвилька! Ми точно розрахували! Тільки б спрацювали міни. Якщо ні — відкриємо вогонь.

І раптом над танкетками, над чорними фургонами водночас знялася хмара чорного диму, пролунав оглушливий вибух.

По вантажних машинах вдарили партизанські кулемети. Есесівці зіскакували на землю, залягали, відстрілювалися.

До фургонів, до автомашин кинулися партизанські автоматники.

Магнітні міни, кулемети зробили свою справу. Тепер автоматники довершували розгром ворога.

Купка есесівців залягла в придорожньому рові, неподалік від палаючої машини, і відстрілювалась.

У рів полетіли гранати — і постріли затихли.

Партизани, підпаливши вцілілі автомашини, швидко відходили до Самусевого лісу. А на Кам'яному Розі догорали танкетки, розметані фургони, прошиті кулями вантажні машини.

Юрко, почувши вибухи, прислухався. Тонко задзеленчали шибки. Спрацювали магнітні міни. Рипнули сінешні двері, й на ґанок вибігла Леся. Побачивши Юрка, запитала:

— Що це за вибухи? Добряче гахнуло за селом! Мені здалося, що й хата затрусилася.

Юрко підійшов до дівчини, взяв її за руку. Радість переповнила йому груди. «Чорні кентаври» злетіли в повітря! Не випустили їх партизани.

І він, Юрко, не стояв осторонь, як міг, так і допомагав партизанам.

Хлопцеві хочеться розповісти Лесі, як він привіз з Києва магнітні міни і разом з Вовкою поставив їх на танкетках і фургонах.

З великим задоволенням розповів би він і про таємницю Зоряної кімнати, загадкове підземелля, скарби, сховані в тому кам'яному лабіринті, які ще треба буде розшукати.

Тільки не має права Юрко й словом обмовитися про цю таємницю. І вдень, і вночі чатують в підземеллі наші розвідники, ведуть спостереження за Зоряною кімнатою, ловлять кожне слово, зронене ворогами.

Загинули «чорні кентаври», а боротьба не припинилася, вона триває і триватиме доти, поки не будуть знищені фашисти.

Хай колись, після перемоги, Юрко докладно розкаже Лесі про все.

Край неба над Кам'яним Рогом густо почервонів, ніби хтось заслав його велетенським багряним полотнищем.

Юрко дивиться на широкі багряні розливи і відчуває, як в серце почали закрадатися тривога та неспокій. Що буде завтра?

Чи вціліє село, чи не налетять карателі і не зрівняють його з землею?

— Ходім, Юрку, — озвалася Леся, — страшно! Ти ж бачиш яка пожежа вирує за селом! Півнеба від вогню почервоніло! Я