Наказ лейтенанта Вершини - Василь Олександрович Лисенко
— У мене є марки, — озвався Юрко. — Тридцять тисяч. Беріть!
— Тридцять тисяч?! — ожив Степан Тимофійович. — Так це ж гроші! За них можна й товару прикупити. Де ж це ти, хлопче, розжився на таку суму?
— Виміняв у одного багатого чоловіка.
— Добре міняєш, — господар хати схвально кивнув головою, — старайся й надалі при грошах бути. Усіх марок ми в тебе не заберемо, а тисяч десять візьмемо! Ми тобі теж товару підкинемо, ти лише скажи, що твоїй родині потрібно. При тобі марки?
— При мені.
— Давай їх сюди. Ми зразу і розподілимо.
Юрко дістав торбу з грішми, висипав на стіл пачки з окупаційними марками. Степан Гнатович відклав кілька пачок:
— На ці гроші купимо тобі трохи барахла! Той багатий чоловік може поцікавитися, як ти марками розпорядився, чи купив собі щось, варте уваги. А це піде на годинники. Для виготовлення мін потрібні годинникові механізми.
Підпільник сховав гроші у стіл, прикрив їх паперами, почав розпитувати Юрка та Свічку, який їм потрібен одяг, взуття, матерія.
Свічка запитав:
— А вистачить у нас тих марок?
— Вистачить, — відповів господар, — і на одяг, і на годинники вистачить!
— Так купи мені, Тимофійовичу, — озвався Свічка, — черевики для дочки, потрібен їй тридцять восьмий розмір. І пальто треба. Зовсім обносилася дівчина! У мене, правда, марок немає, але ми з Юрком люди свої — помиримося!
— Сьогодні увечері буде все! — запевнив господар. — Як є гроші, то й товар можна добути! Фашисти — народ торговий, батька рідного продадуть!
Уранці, по комендантській годині, поїхали додому. На пропускному пункті заспаний солдат пильно оглянув Юрка, і його суворе обличчя розпливлося в шанобливій посмішці:
— Юрген Берг! Юний рятівник солдат фюрера! Герой битви з лісовими бандитами! Радий познайомитися! Я Курт Бібрах! Ми вчора читали газету «Солдат СС», там твій портрет. Я тебе зразу впізнав! Показуй перепустку — і бажаю тобі щасливої дороги!
Свічка полегшено зітхнув.
Наступного дня під вечір приїхали додому. Свічка зупинив коней біля хати Берегових, допоміг зняти з воза чемодан, клунок і сказав:
— Поторгували на славу! Бувай, Юрку, а я поїхав додому, стара чекає!
Уранці Юрко пішов до Кравця. Він, як завжди, сидів за столом, читав книги. Побачив хлопця, відсунув книгу і запитав.
— Як їздилося?
— Що треба — купили!
— От і добре. У Покровському монастирі був?
— Побували і в монастирі, познайомився з послушницею, сестрою Серафимою. Вона вам великий привіт передавала, просила, щоб ви берегли себе, пам'ятали про свою родину та малих діток.
— Що ще тобі розповіла послушниця?
Юрко розповів про розмову з Кларою.
— Кажеш, Грушу взяли і Григорія схопили? — схвильовано проказав Кравець. — Загинули мої найближчі вірні друзі…
Кравець, опустивши голову, запитав:
— Ти все розповів?
— Наче все, намагався нічого не забути.
Обличчя Кравця зблідло, і здавалося, він враз постарів, згорбився:
— У загоні діє Рудий! Ще одного зрадника викохали фашисти!.. Принеси мені води. І подай пляшечку з мікстурою. Серце почало підводити…
Юрко приніс води, подав ліки. Кравець накрапав у ложку чорної рідини, випив і, зітхнувши, зронив:
— Полежу трохи. А ти йди до шевця, там тебе чекає лейтенант.
Побачивши Вершину, Юрко втішився:
— Іване Петровичу! Тепер нам відома таємниця Червоної Красуні. На голові в неї вінок з волошок. В кожній квітці — мідна блискітка… Може, вдасться пробратися до казарми «чорних кентаврів».
— Спасибі за товар, Юрку… — привітно глянув хлопцеві у вічі лейтенант.
— Чому ж ви нічого не кажете про Червону Красуню?
— Я давно помітив ті блискітки. Натискав, але не діють!
— І ніяк не можна проникнути в підземелля?
— Поки що ні! Але хай тебе не тривожить таємниця Червоної Красуні! Для нас основне — товар! А з часом і таємницю розгадаємо! Не все зразу! Як там у Києві? Розповідай!
Почувши про Рудого, лейтенант спохмурнів і промовив задумливо:
— Значить, Рудий… Рудий… — Вершина пройшовся по кімнаті, потім сів за стіл. — Треба через чавунну решітку проникнути в парк і поставити магнітні міни на чорних фургонах та танкетках! Командування партизанського загону на мою пропозицію доручило це завдання Юрку Береговому і Вовці Карпенку. Ти не раз був на подвір'ї палацу, знаєш, де стоять танкетки та чорні фургони. Володя теж знає парк. І ви вільно можете пролізти через решітку. Приведи до мене Володю.
— Він же, мабуть, на роботі?
— Ні, Володя дома і знає про нашу зустріч. Через два дні «чорні кентаври» мають залишити палац!
Юрко прийшов до Вовки, коли той сидів серед подвір'я і кришив для поросяти кропиву. Побачив Юрка, кинув ніж, витер об штани руки:
— Це ти?..
— А хто ж?
— Сьогодні має прийти людина від лейтенанта.
— От я й прийшов! Іван Петрович нас жде в шевця!
Хлопці дочекалися призначеного часу.
— Ідіть за мною! — пошепки наказав лейтенант.
За півгодини вийшли до Вовчого яру.
Вершина, намагаючись не шурхотіти гіллям, знайшов вхід до водоспуску:
— Пішли!
Поволі ступали в темряві за лейтенантом та Поухом. Іван Петрович присвітив ліхтариком, йти стало легше. Нарешті потрапили в просторий колодязь. Недавно пройшов дощ, і трохи води просочилося на дно водоспуску.
Лейтенант почепив ліхтарик на ґудзик піджака, сказав пошепки:
— Почнемо! Беріть, хлопці, міни і дійте, як домовилися!
Юрко поволі піднявся по металевих сходинках до чавунної решітки. Хлопець намацав рукою пролом, відсунув листя.
На нього війнуло свіжим повітрям. Не кваплячись, Юрко вибрався в парк. Вовка — за ним.
Міна, як жива, ледве не вискочила з руки, міцно прилипла до металу. Нарешті поставлено міну й на останній, п'ятий, фургон. Можна повертатися до чавунної решітки. Вовка теж впорався.
У цей час на алеї, поблизу якої стояли фургони, з'явилося два німці.
— Скільки нам ще тинятися довкола палацу? — зронив один з них.
— Ще годину — і нас замінять! — відповів другий. — Даремно ти ремствуєш, Курт; сидіти в цій глушині значно вигідніше, ніж потрапити на Східний фронт! У Фріца Гамера вже третій брат загинув. Фріц учора одержав повідомлення!
— І тут не краще, — пробурчав невдоволено Курт, — з батальйону Лернера лишилося п'ятнадцять солдатів! І зараз стає страшно, як пригадаю останній бій, полон, розлючених жінок…
Юрко прикипів до землі.
Стукотіло серце, і хлопцю здалося, що фашисти чують той стукіт.
Вартові поволі наближалися до фургона. Несподівано майже поряд з ними, на протилежному кінці неширокої алеї, хтось наче пчихнув.
— Хто тут?! —
