На коні й під конем - Анатолій Андрійович Дімаров
— Хто кинув ганчірку?
— Анжеліко Михайлівно, ми не можемо цього вам сказати.
— Ви для цього й пришли?
— Ми прийшли, щоб просити пробачення.
— Не потрібні мені ваші пробачення! — вибухає вчителька. Обличчя її береться плямами, стає гостре й зле. — Ви повинні назвати хулігана!
— Анжеліко Михайлівно, він зовсім не хотів у вас влучити… — Бідний Василь аж спітнів. — Чесне комсомольське, не хотів! Якщо директор дізнається, хто, він його вижене зі школи. Ми вас усі дуже любимо, Анжеліко Михайлівно…
— Бачу, як любите, — саркастично всміхається учителька. Потім гасить посмішку, холодно каже: — От що. Доки не назвете того, хто мене вдарив, я не хочу і розмовляти з вами. Все! До побачення!
Повернулася й пішла до ганку.
— Анжеліко Михайлівно! — розпачливо гукає услід їй Василь. — Анжеліко Михайлівно, у нього ж мати сердечниця!
Навіть не зупинилась. Не оглянулася.
Якийсь час стоїмо, наче громом побиті. Потім Василь сердито каже:
— Ходімте!
Обличчя у нього горить, а в Мишка Кононенка вже й вуха палають. І поблискують злі сльози, а очі від них, як ножі. Тільки вийшли з двору, як він за цеглину й назад.
— Ти що, здурів?
Василь схопив його за руки, видер цеглину.
— Не вистачало нам до Кіма ще й тебе!
— Я все одно їй вікно висаджу! — аж схлипує Мишко.
— Ну й дурень!
— Хай і дурень! А вона хто? Хто?..
Ми розуміли, що то запитував нас не Мишко, а його смертельно поранене серце. Нам немов наплювали в обличчя, розтоптали найчистіше, найсвятіше почуття, що було в кожного з нас.
Мишко ж перший і висловив наше болісне обурення:
— Ненавиджу жінок! Ненавиджу!
Отак згасла наша любов до Анжеліки Михайлівни. А як ми довідались, що вона ще й донесла директорові про наші відвідини, розповіла йому, що в учня, який її вдарив, мати хвора на серце, то недавнє наше палке захоплення переросло в не менш палку ненависть. Бо навіть директор зрозумів, що це вже занадто, і не став допитуватись, у кого мати хвора на серце. Він тільки переказав Ніною, щоб ми всі прийшли разом з батьками наступного тижня у вівторок, на восьму вечора.
Я довго вагався: запрошувати маму на ті збори чи ні. Врешті вирішив, що школа не завалиться, якщо мама й не прийде. Якби ж хоч збори були радісні, а то — суцільні поминки. Навіщо ж зайвий раз завдавати мамі прикрощів?
До того ж їй доведеться повертатися вечірнім поїздом, а потім іти самій лісом. Серед ночі та ще й мимо кладовища. Уявити тільки — і то страшно.
Тож я, пожалівши маму, сказав класному керівникові, що вона занедужала. Лежить тяжко хвора, не може ворухнути ні ногою, ні рукою. І змушений був потім щотижня доповідати, який у мами стан. Як вона поступово видужує, як уже виходить надвір, але в школу ще приїхати не може.
Класний керівник, старенька вже Марія Федорівна, щиро мені співчуваючи, просила переказати, щоб мама побереглася й не поспішала на роботу. Я відповів, що мама їй дуже дякує, і боявся лише одного: щоб вони якось не здибались. Хоча б до того, як я закінчу школу.
Єдиний, хто виграв на всій цій історії, був, як це не дивно, Кім. Дівчата за ним вмирали. Носилися як з писаною торбою, казали, що це єдиний хлопець, вартий їхньої уваги. І Кімове щастя, що він не став задирати носа, а то б ми з його прихильників перетворились на ворогів.
Нас же, решту хлопців, дівчата просто–напросто бойкотували. Дійшло навіть до того, що одного дня, вмовившись, помінялись місцями: одсіли всі як одна од хлопців. Марія Федорівна, яка саме прийшла на урок, довго протирала пенсне та питалась у Ніни, що це все означає. Ніна нахилила голову і сказала, що вона не знає: просто узяли та й пересіли.
Марія Федорівна тільки похитала головою. Не стала більше допитуватись, а натомість погортала підручник та й одклала його набік. Сказала, що сьогодні будемо працювати не за підручником.
Ми досі навіть не підозрювали, що Марія Федорівна знає напам'ять стільки віршів. І то яких віршів.
Не можна сказати, що Марія Федорівна майстерно декламувала. В неї був старечий надтріснутий голос, вона трохи сюсюкала, деформована постать її зовсім не пасувала до тих високих емоцій, про які йшлося в поезіях, але ми не помічали того нічого. Ми відкривали для себе нового Шевченка і Лесю Українку, нового Рильського, Сосюру, Тичину.
О люба Інно, мила Інно,
Сестру я вашу так любив
Дитинно… злотоцінно.
Або:
Мамо, моя мамо.
Сива моя муко.
В'ється перед нами
Шлях, немов гадюка…
Або:
Ніхто ще згадки не зборов,
Вона, як смерть, нема їй краю…
Моя душа — на крик, на кров
У тузі Дантовій конає…
А роки йдуть… і все минає…
Та не мине моя любов.
Марія Федорівна декламувала й декламувала, бо досить було їй замовкнути, як ми кричали: «Ще, Маріє Федорівно, ще!» Ми ладні були слухати її не тільки цей, а й наступні уроки, не виходячи навіть на перерву.
До кінця дня дівчата попересідали на старі місця, і поміж нами знов запанували мир та злагода. От що може зробити справжня поезія!
Після того кожен урок, будь то українська література чи мова, починався з одного й того ж.
— Маріє Федорівно, прочитайте нам кілька віршів, — заводив хтось.
І весь клас підхоплював дружним хором:
— Прочитайте, Маріє Федорівно!
І не було випадку, щоб Марія Федорівна відмовилась. Обличчя її враз м'якшало, вона знімала пенсне, хукала й протирала скельця, сиві буклі старомодної зачіски зворушено трусились, а нас поймав святковий настрій, сповнений чогось небуденного, чогось незвичайного, що чаїлося в наших душах і мало прокинутися під магічною дією віршів.
Іще нам подобались уроки фізкультури. По–перше, до них не треба було готуватись; по–друге, проходили вони завжди в спортивному залі або надворі; і, по–третє, фізкультура була тісно поєднана з військовою справою. А в школі не було, мабуть, хлопця, який би не марив побачити себе у військовій формі.
То були роки масового призову комсомольської молоді у військові училища, роки Іспанії, Хасану, Халхин–Голу, а потім визволення Західної України та Західної Білорусії. Ми із захватом стежили за героїчними діями наших
