Смарагдова книга - Керстін Гір

— Така м’якенька, — він тим часом витріщався в екран. — О, ви вже додивилися до вибуху квіткової бомби? Це моє улюблене місце.　

Нік підозріло глянув на нього.　

— Ти що, дивився «Фей»[61]?　

— Я просто в захваті від витівок Дзиньки, — запевнив його Ґідеон.　

— Я теж, — докинув Ксемеріус. — Тільки зачіска в неї… так собі. Кароліна мрійливо зітхнула.　

— Ти такий милий! Прийдеш до нас іще?　

— Боюся, що так, — бовкнув Ксемеріус.　

— Думаю, що так, — підтвердив Ґідеон, і я не втрималась від закоханого зітхання. Після нашого плідного візиту в гардеробну Вартових ми ще заскочили до кабінету доктора Вайта, і, поки Ґідеон розглядав усілякі посудини, мені в голову стрельнула думка.　

— Якщо ми вже стали крадіями, може, прихопимо ще й вакцину проти віспи?　

— Та не хвилюйся, ти вже маєш щеплення майже від усіх хвороб, які підстерігають мандрівника в часі, — відповів Ґідеон. — І проти вірусу віспи теж.　

— Це не для мене, а для одного друга, — сказала я. — Будь ласка! Я потім тобі поясню.　

Ґідеон підвів брову, але мовчки відчинив шафу з препаратами доктора Вайта. Трохи понишпоривши там, він видобув якусь червону коробочку.　

Я покохала його ще дужче за те, що він ні про що не запитав.　

— У тебе зараз із рота слина потече, — повернув мене до реальності Ксемеріус.　

Я витягла з бляшанки ключ від горища.　

— Скільки часу мама вже хлюпається у ванній? — поцікавилась я у Кароліни й Ніка.　

— Десь хвилин п’ятнадцять, — Нік уже помітно відпружився. — Сьогодні ввечері вона була дивною, все цілувала нас і зітхала. І тільки коли містер Бернард приніс їй віскі, облишила нас.　

— Чверть години? Тоді маємо досить часу. Але якщо вона повернеться раніше, ніж треба, будь ласка, не збовкніть, що ми на даху.　

— Окей, — погодився Нік, а Ксемеріус тим часом наспівував свою дурнувату пісеньку: «Ґвендолін і Ґідеон обіймались під вікном».　

Я глузливо глянула на Ґідеона.　

— Якщо ти відірвешся від «Фей», ми зможемо почати.　

— На щастя, я вже знаю, чим усе закінчиться, — Ґідеон узяв свій наплічник і підвівся.　

— До зустрічі, — зітхнула Кароліна.　

— Ага, до зустрічі. Не хочу бачити, як ви обіймаєтеся, краще вже дивитися, як працюють феї, — сказав Ксемеріус. — Ми, демони, маємо гордість, і не підглядаємо та не втручаємося в приватне життя.　

Пустивши це зауваження повз вуха, я подерлася вгору вузькою драбиною у комині і відчинила люк. Надворі стояла тепла весняна ніч — чудовий час для того, щоб сидіти на даху, ну і обніматися теж. Звідси прекрасно було видно кілька сусідніх будинків, а над сяйливими дахами на сході — місяць.　

— Ну, де ти подівся? — крикнула я вниз.　

Із люка виринула кучерява голова Ґідеона, а за нею і весь Ґідеон.　

— Тепер я розумію, чому це твоє улюблене місце, — сказав він, кинув наплічник і обережно опустився поруч.　

Досі мені й на думку не спадало, що вночі тут так романтично. Унизу, під кучерявими різьбленими карнизами, миготіло море вогнів і тануло ген-ген удалині. Наступного разу можна влаштувати тут маленький пікнік зі свічками й поцілунками… Ґідеон міг би прихопити скрипку… А Ксемеріус тим часом узяти вихідний.　

— Чого смієшся? — запитав Ґідеон.　

— Та так, нічого особливого.　

Ґідеон скорчив кумедну пику.　

— Он як, — він уважно озирнувся навсібіч. — Ну, я б сказав, що час починати виставу.　

Я кивнула й обережно полізла до димаря. На цій ділянці дах був гладеньким, але вже за півметра після димаря починався крутий спуск, обгороджений низеньким металевим парканчиком (безсмертна я чи ні, але падіння з чотириповерхового будинку не відповіло моїм уявленням про веселі вихідні).　

Я відчинила вентиляційну ляду першого комина.　

— Але чому саме тут, Ґвенні? — почула я питання Ґідеона.　

— Шарлотта боїться висоти, — пояснила я. — Вона ніколи не зважиться видертись на дах.　

Я витягла важкий згорток із кошика і почала обережно спускатися.　

Ґідеон скочив на ноги.　

— Тільки не впусти його! — нервово застеріг він. — Прошу тебе!　

— Не хвилюйся! — мене душили смішки, бо він мав кумедний вигляд. — Глянь, я навіть можу стояти на одній нозі…　

У Ґідеона вирвався короткий стогін.　

— З такими речами не жартують, Ґвен, — видихнув він. Певно, уроки таємницезнавства вплинули на нього значно дужче, ніж я вважала. Він узяв згорток з моїх рук і поколисав його, наче немовля.　

— Це справді… — почав він.　

У спину вдарив порив холодного вітру.　

— Звісно ж, ні, дурню, — прокаркав Ксемеріус, вистромивши голову з люка. — Це старий сир, який Ґвендолін зберігає на даху на той випадок, якщо раптом вночі зголодніє.　

Я закотила очі й жестом показала йому забиратися геть, і він, як не дивно, послухався. Напевно, фільм про фею виявився цікавим.　

Тим часом Ґідеон поставив хронограф на дах і заходився обережно розгортати.　

— А ти знаєш, що Шарлотта обірвала телефон у штабі, аби переконати нас, що хронограф у тебе? Навіть Марлі допекла до печінок.　

— А шкода… — сказала я. — Вони наче створені одне для одного.　

Ґідеон кивнув. Він прибрав останній клапоть тканини і глибоко зітхнув.　

Я обережно погладила полірований дерев’яний бік хронографа.　

— Ось і він.　

Ґідеон на мить замовк. Власне, замовк він надовго, чесно кажучи.　

— Ґідеоне? — нерішуче покликала я. Леслі попереджала, що варто почекати ще кілька днів, аби переконатися, чи справді йому можна довіряти, але я тільки відмахнулася.　

— Та я не повірив Шарлотті, — прошепотів нарешті Ґідеон. — На жодну мить. — Він подивився на мене, в цьому світлі його очі здавалися безоднями. — Ти знаєш, що трапиться, коли хтось дізнається про це?　

Я вирішила промовчати про те, що ціла купа народу була в курсі цього. Ґідеон був такий схвильований, і, мабуть, тому я раптом теж злякалася.　

— Ми точно хочемо це зробити? — запитала я і відчула, що в животі в мене щось закрутилось, але з мандрами в часі це не мало жодного зв’язку.　

Те, що мій дідусь зчитав мою кров у хронограф, — одна річ. Те, що ми збиралися зробити зараз, — зовсім інша. Ми мали намір замкнути Коло крові, і наслідки були непередбачувані. М’яко кажучи.　

У пам’яті вмить зринули страшні пророцтва, які закінчувалися на слова «цнота» і «гризота», потім уява охоче підсунула віршовані кілька деталей і заримувала їх — «скрута» й «отрута». І той факт, що я нібито була безсмертною, мене геть не заспокоював.

Дивно, але, здається, саме моя невпевненість вивела Ґідеона із заціпеніння.　

— Ми точно хочемо це зробити? — він нахилився і легенько поцілував мене в ніс.　

— Ти питаєш мене про це? Серйозно?　

Він зняв наплічник і дістав наш роздобуток із кабінету доктора Вайта.　

— Добре, можна