Домбі і син - Чарльз Діккенс

Уолтер взяти й утекти від нього. Він повинен знати про все заздалегідь, тільки як сказати йому? — ось у чім полягало питання. Щодо того, їхати йому чи ні, то Уолтер вважав, що вибору в нього немає. Містер Домбі відверто заявив, що він молодий і що справи його дядька не блискучі. А з погляду, який супроводив ці слова, можна було зрозуміти, що, коли він не хоче їхати, він може залишитися вдома, — але не в конторі містера Домбі Вони з дядьком були вельми зобов’язані містерові Домбі, — Уолтер сам просив зробити їм послугу. В глибині душі він почав уже втрачати будь-яку надію на прихильність цього джентльмена і міг навіть думати, чи не прагне той вряди-годи принизити його, хоч думати так було навряд чи справедливо. Так воно чи не так, але обов’язок за будь-яких обставин залишається обов’язком, а обов’язок треба виконувати.

Коли містер Домбі казав, що Уолтер молодий і що справи його дядька не в блискучому стані, на обличчі в нього читалася зневага, — образливе, принизливе для чесного хлопця припущення, ніби він охоче байдикував би на мізерні кошти старого. Вирішивши переконати містера Домбі — наскільки це можна зробити безсловесно, — що він глибоко помиляється, Уолтер, після розмови про Вест-Індію, намагався виявити ще більше запальності та енергії в роботі, ніж досі,— якщо це взагалі можливо для когось такого меткого й енергійного, як він. Він був надто молодий та недосвідчений, і не міг припускати, що, мабуть, якраз ці прикмети його вдачі й не подобаються містерові Домбі, і що під покровом його всемогутньої недоброзичливості — обгрунтованої чи безпідставної — такі речі, як проворність і бажання догодити, не можуть правити сходинкою до його прихильності. Зате могло бути — могло бути — таке, що цей великий чоловік почувався приниженим перед цим проявом благородного духу й сам прагнув принизити його.

— Так чи інак, але дядька Сола треба повідомити, — зітхаючи, говорив собі Уолтер. Та оскільки Уолтер боявся, що голос йому може затремтіти, а обличчя буде не таке веселе, як хотілося б, коли він скаже це дядькові сам і побачить на зморщеному лиці старого наслідки сказаного, то він поклав удатися до послуг такого могутнього посередника, як капітан Катл. Отже, найближчої неділі, після сніданку, він пішов пробиватись у капітанову оселю.

Дорогою він не без полегкості пригадав, що місіс Стінджер має звичку щонеділі зранку перебувати далеченько від дому, — вона відвідувала відправи превелебного Мелхісідека Гавлера, що, вигнаний одного дня з Вест-Індських корабелень через безпідставну підозру (вигадану спеціально на нього ворогом роду людського), нібито він проверчував дірки у бочках і прикладався до них, проголосив кінець світу, який мав настати о десятій годині ранку того ж таки дня рівно за два роки, і відкрив салон для леді та джентльменів, прихильників секти горланів. На перших же зборах казання велебного Мелхісідека справило на них таке враження, що в розпалі священної джиги, якою закінчувалась відправа, вся паства ввірвалася до кухні на першому поверсі й розтрощила магель для білизни, що належав одній з благовірних.

Все це капітан розповів Уолтерові та його дядькові в хвилину особливого піднесення між славоспівами на честь красуні Піг того вечора, коли було сплачено гроші маклерові Броглеєві. Сам капітан пунктуально відвідував сусідню церкву, де щонеділі майорів державний прапор і де, через хворобу сторожа, капітан — бо ж натуру мав добру — перейняв на себе його обов’язок назирати за хлопчиськами, що на них, завдяки своєму магічному гачкові, мав величезний вплив.

Знаючи пунктуальність капітана, Уолтер поспішав як міг, щоб застати його ще вдома, і справився так хутко, що, завертаючи на Бриг-майдан, мав приємність уздріти синій фрак і жилет, вивішені на сонце у вікні капітанової кімнати.

Здавалося неймовірним, щоб око людське могло бачити фрак і жилет капітана без самого капітана. Але його в них, безперечно, не було, бо інакше його ноги — а будинки на Бриг-майдані невисокі — загородили би вхідні двері, але вхід був абсолютно вільний. Неабияк здивований цим відкриттям Уолтер стукнув у двері один раз.

— Стінджер, — виразно озвався капітан зі своєї кімнати так, ніби стукіт той зовсім його не обходив. Тоді Уолтер стукнув двічі.

— Катл, — почув він голос капітана, і зараз же у вікні з’явився і сам капітан — у чистій сорочці під шлейками, з хусткою, що висіла круг його шиї наче мотузка, і в лискучому капелюсі.

— Уол-р! — здивовано вигукнув капітан поверх синього фрака з жилетом.

— Так, так, капітане, — відповів Уолтер, — саме я.

— Що сталося, хлопче? — стурбовано спитав капітан. — Може, знов якесь лихо з Джілсом?

— Ні, ні,— заспокоїв його Уолтер, — з дядьком усе гаразд.

Капітан подякував богові й сказав, що йде відчиняти двері, — що він і зробив.

— Однак раненько ти сьогодні, Уол-ре, — промовив капітан вже на сходах, підозріло оглядаючи його.

— Річ у тім, — пояснив Уолтер, — що я боявся не застати вас удома, а мені потрібна ваша дружня порада.

— Прошу дуже, — сказав капітан. — Скільки тобі дати?

— Одну, капітане Катле, — посміхнувся Уолтер. — Одну вашу раду, і більше нічого.

— Ну, шквар, — сказав капітан. — Охоче дам, хлопче.

Уолтер розповів йому про все, що сталося, про складність його становища, з огляду на дядька, і про надії, які він покладає на доброту капітана Катла, якщо той зможе допомогти йому. Безмежний подив і збентеження у зв’язку з перспективою, що розгорталася перед ним, так поглинули цього джентльмена, що кінець кінцем на місці його обличчя стало порожнє місце, а синій костюм, лискучий капелюх і гачок явно залишилися без власника.

— Бачите, капітане Катле, — вів далі Уолтер, — я — ще молодий, як каже містер Домбі, і на мене можна не зважати. Я сам маю торувати собі шлях у житті. Це мені відомо. Але є два моменти, про які я думав ідучи сюди, — дуже делікатні моменти, що стосуються мого дядька. Я не сказав би, що гідний бути гордістю й радістю його життя, — сподіваюсь, ви мені вірите, — але цим я для нього є. Чи ви думаєте інакше?

Капітан зробив спробу виринути з глибин свого зачудування й вернути собі обличчя, але