Домбі і син - Чарльз Діккенс
— Ручуся, — щось, зв’язане зі статистикою, — перебив сер Барнет.
— Ну, не зовсім, сер Барнете, — відповів доктор Блімбер, потираючи собі підборіддя, — не зовсім так.
— З рахунком, у кожному разі, ладен закластися, — сказав сер Барнет Скетлс.
— З рахунком, так, — одповів доктор, — та тільки не того гатунку. Містер Бепс — дуже солідний фахівець, сер Барнете; по суті, він… наш учитель танців.
Поля страшенно вразило, як грунтовно змінилася після цього думка сера Барнета про містера Бепса, і як сер Барнет розлютувався та злісно глипав на нього через усю кімнату. Він був такий обурений, що, розповідаючи про цей випадок леді Скетлс, він дозволив собі послати містера Бепса к бісу і сказав, що зустрівся із не-при-то-ре-нним і ней-мо-вір-ним зухвальством.
Спостеріг Поль і ще одну річ: містер Пастир, вихиливши кілька чарок глінтвейну, розвеселився. Танці взагалі були церемонні, а музика — доволі врочиста, ледь що не церковна, тож після глінтвейну містер Пастир заявив містеру Тутсові, що зараз він пожвавить вечірку. По чому містер Пастир не тільки Почав танцювати, напропале, але й підбурювати музикантів, щоб ті грали щось веселіше. Ще далі він став упадати коло дам, а танцюючи з міс Блімбер, шепнув їй — шепнув їй! (досить, проте, голосно, що й Поль почув) отакі чудові рядки:
Якби й мав я серце з облуди,
Я б ніколи не скривдив Вас!
Поль чув, як він це ж саме повторив чотирьом дамам поспіль. Так, містер Пастир мав усі підстави признатися Тутсові, що боїться, якби завтра все це не вилізло йому боком!
Така — відносно кажучи — розпусна поведінка трохи занепокоїла місіс Блімбер. А надто — зміна в характері музики, що почала просякати простацькими, вуличними мелодіями й могла, природно, образити почуття леді Скетлс. Але леді Скетлс була така великодушна, що попросила місіс Блімбер не турбуватися і з найбільшою ввічливістю вислухала пояснення про те, що містер Пастир іноді стриму не знає. Вона зауважила навіть, що, як на людину свого стану, він особа вельми приємна і що їй дуже подобається простота його зачіски (волосся в містера Пастира, як уже згадувалося, мало ледве чверть дюйма завдовжки).
Раз, коли танці на хвилину перервалися, леді Скетлс сказала Полеві, що він, видно, дуже любить музику. Поль відповів, що й дійсно її любить, а якщо й леді Скетлс її любить, то вона повинна послухати, як співає Флоренс. Виявилося, що леді аж вмирає від бажання мати цю приємність, і хоча Флоренс чемно відмовлялась, як могла, боячись співати перед такою кількістю людей, та коли Поль прикликав її до себе і мовив: «Ну, Фло! Прошу тебе! Для мене, моя голубонько!» — вона пішла просто до рояля. Коли всі трохи розступилися, щоб Поль міг бачити сестру, і коли він побачив її за роялем — таку юну, таку милу і гарну, таку ласкаву до нього, коли він почув її голосок, такий щирий і ніжний, що тремтів серед загальної тиші,— золота ниточка між ним і цілим його життям та щастям, — він одвернувся, щоб заховати сльози. І плакав він не тому, — як сам пояснив, — що пісня була занадто смутна чи жаліслива, а тому, що дуже любить Флоренс.
Флоренс любили всі. Та й як же могло бути інакше? Поль заздалегідь знав це, і глянувши на нього, коли він сидів між подушок, склавши руки й недбало підгорнувши під себе ногу, мало хто здогадався б, яке почуття тріумфу та захоплення розпирало його дитячі груди, коли він дивився на Флоренс. Щедрі слова похвал на адресу «Домбієвої сестри», що їх не шкодували учні, дійшли й до вух Поля. Всіх захоплювала її врода, скромність і самовладання; раз у раз хтось кидав фразу про її розум та освіченість. І довкола, ніби зроджене самим повітрям літньої ночі, витало ледь уловне почуття сердечності, загальної симпатії до нього й до Флоренс, що діяло на Поля заспокійливо і зворушливо.
Він не знав, чому усе, що він бачив, відчував і про що думав того вечора — все сучасне й минуле, суще й відсутнє,— мішалося, наче барви у веселці або в розкішному пташиному пір’ї, коли його освітлює сонце, або на потьмянілому небі, коли те ж таки сонце сідає за обрій. Багато речей, над якими він думав останнім часом, проходили перед ним у музиці. Та тепер вони не привертали його уваги, — і, схоже було, вже й не привертатимуть більше — а спокійно пропливали собі далі, за вікном самотності, через яке він дивився вже багато років, слався, десь далеко-далеко, безкраїй океан, де, наче розбиті об берег хвилі, вщухали його фантазії, які його займали ще вчора. Той таємничий шум, що так вабив його, коли він лежав у своїм візку колись на узбережжі, вчувався йому тепер у пісні Флоренс, у гаморі голосів, у звучанні кроків, відбивався якось на обличчях довкола і навіть у неоковирній люб’язності містера Тутса, що часто підходив потиснути йому руку. Він вчувався йому і в тій доброті, якою його тут оточували, і навіть його репутація дивака була якимсь чином — тільки не знати, яким, — пов’язана з цим шумом. Отак маленький Поль сидів собі, мріяв, прислухаючись та придивляючись до всього, і був цілком щасливий.
Нарешті настав час від’їзду, і всі заметушились. Сер Барнет Скетлс підвів Скетлса-молодшого, щоб той попрощався з Полем, а сам спитав, чи Поль не забуде передати привіт своєму таткові, а також і те, що сер Барнет Скетлс сподівається, що їхні сини заприятелюють. Леді Скетлс поцілувала Поля, розгладила йому волосся на проділ і потримала трохи на руках. Навіть місіс Бепс — бідолашна місіс Бепс! — Поль так зрадів, коли вона відірвалася від нот того джентльмена, що грав на арфі, і підійшла попрощатися з ним так само сердечно, як інші.
— На все
