Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Бувайте здорові, мій юний друже, — відповів доктор.

— За все вдячний вам, сер, — сказав Поль, безневинно дивлячись в зловісне обличчя. — Скажіть, будь ласка, щоб подбали за Діогена, сер.

Діоген був собака, що до Поля не мав жодною друга. Доктор пообіцяв, що за час його відсутности Діогена доглядатимуть якнайкраще, а Поль, ще раз подякувавши й потиснувши йому руку, так зворушливо-щиро попрощався з місіс Блімбер і Корнелією, що місіс Блімбер від цієї миті геть чисто забула про свій намір сказати леді Скетлс про Ціцерона, до чого готувалася цілий вечір. Корнелія взяла руку Поля в свої й мовила: «Домбі, Домбі, ви завжди були моїм найкращим учнем. Нехай благословить вас Бог!..»

А Полеві сяйнуло: з цього видно, як легко бути несправедливим до людини, — так щиро він подумав про міс Блімбер, хоч та й катувала його.

— Домбі від’їжджає! Маленький Домбі від’їжджає! — загомоніли юні джентльмени, і всі, включно з родиною Блімберів, посунули вслід за Полем і Флоренс униз по сходах, до холу. Такого, як голосно зауважив містер Пастир, за все життя його тут ще не траплялось. Та важко сказати, чи то була правда, а чи вплив глінтвейну. Слуги, з дворецьким на чолі, і собі хотіли бачити, як від’їжджає маленький Домбі, і навіть підсліпуватий молодик, що зносив книги та валізи в карету, яка мала відвезти Поля і Флоренс на нічліг до місіс Піпчін, помітно зм’як.

Ніжні почуття, що їх всі до одного юні джентльмени відчували до Флоренс, не завадили їм влаштувати галасливі проводи Полеві. Вони вимахували капелюхами, штовхалися на сходах, щоб ще раз потиснути йому руку, гукали поодинці: «Не забувай мене, Домбі!» — і взагалі виказували почуття, не властиві молодим честерфілдам. Коли Флоренс, перед тим як виходити, закутувала Поля, він пошепки питався — чи чує вона їх? чи могла б вона забути таке? чи приємно їй усе це? — і живий захват горів у його очах.

Нарешті він повернувся, щоб востаннє окинути поглядом усі ці обличчя, і здивувався, що їх так багато, що всі такі ясні і розпромінені й громадяться перед ним стіною, як глядачі у переповненому театрі. Вони колихалися й пливли, мов у рухомому дзеркалі, і раптом Поль опинився у темряві карети, притулений до Флоренс. Потім, коли Поль згадував про заклад доктора Блімбера, він завжди бачився йому таким, як у цю останню хвилину, — і не як спогад про дійсність, а як сон з тисячею очей.

А втім, це було не зовсім останнє враження. Було ще щось — містер Тутс, який, несподівано спустивши віконце карети, заглянув досередини, зайшовся дурним сміхом і спитав: «Домбі тут?» — та, не чекаючи на відповідь, захряснув вікно. Але й це був ще не кінець з містером Тутсом: поки карета зрушила з місця, спустилася рама з протилежного боку, і містер Тутс точно тим самим тоном спитав: «Домбі тут?» Точно так само зареготав і зник.

Як же сміялася Флоренс! Поль часто згадував це і сам сміявся, згадуючи.

Потім, найближчого дня й далі, діялось таке, що Полеві згадувалось дуже невиразно. Чому дні й ночі, замість їхати додому, перебував він у місіс Піпчін? Чому він лежав у ліжку, а Флоренс сиділа побіч? Бачив він у кімнаті батька, чи то була тільки тінь його на стіні? Справді він чув, а чи йому здавалось, як доктор, говорячи про когось, сказав, що якби того когось забрали раніше, не давали здійснитись його мріям, що тільки й живили його слабкий дух, то він би вже давно згас?

Він не міг навіть пригадати, чи казав він раз по раз сестрі: «Ох, Фло, відвези мене додому і будь зі мною весь час!» але йому здавалося, що казав. Іноді він і сам ніби чув, як каже: «Відвези мене додому, Фло! Відвези мене додому!»

Але коли він приїхав-таки додому і його віднесли нагору сходами, що їх Поль відразу впізнав, він виразно пригадував, як довго-довго тарахкотіли під ним колеса карети, а він лежав, і Флоренс сиділа поруч, а стара місіс Піпчін сиділа навпроти. Він упізнав і своє ліжко, куди його поклали, і тітку впізнав, і міс Токс, і Сюзанну. Але було й щось нове, і то віднедавна, і воно турбувало його.

— Я хочу поговорити з Флоренс, будь ласка, — сказав він, — тільки з Флоренс, одну хвилинку!

Вона нахилилась над ним, а всі решта відійшли набік.

— Флоренс, голубонько, чи був у холі тато, коли мене виносили з карети?

— Так, мій любий.

— А він не заплакав і не пішов до себе в кабінет, коли побачив мене?

Флоренс похитала головою й притислася губами до його щоки.

— Я дуже радий, що він не плакав, — сказав Поль. — А мені здалося, він плакав. Не кажи йому, що я питав про це, Фло.

ДИВОВИЖНА ВИНАХІДЛИВІСТЬ КАПІТАНА КАТЛА І НОВІ КЛОПОТАННЯ НА КОРИСТЬ УОЛТЕРА ГЕЯ

Протягом кількох днів Уолтер вагався, не знаючи, яке рішення прийняти в Барбадоській справі, і навіть плекав слабку надію, що містер Домбі сказав не те, що хотів, і ще, може, відмовиться від свого наміру. Та ніщо не підтверджувало цієї гадки (по суті — неймовірної), а що час минав і йому не було чого втрачати, то Уолтер поклав не відтягувати більше і братися до дії.

Найдужче непокоїло його питання, як повідомити про зміну свого становища дядька Сола, для котрого, як він передчував, це буде жорстоким ударом. Надто не хотів він приголомшувати його цією звісткою тепер, коли в старого тільки-но поліпшились справи і він так повеселів, що маленька вітальня стала знову привітною. Дядько Сол сплатив уже першу заплановану частку боргу містерові Домбі й сподівався, що вчасно сплатить і решту. І завдати йому нового удару після того, як він так мужньо виборсався зі скрути, було вельми прикрою конечністю.

Не міг же