Смарагдова книга - Керстін Гір

— Усе буде добре. Я тобі обіцяю. Усе знову буде добре.　

Не знаю, скільки часу ми так стояли. Може, завдяки його словам, які він вряди-годи повторював, а може, теплу його тіла, до мене помалу повернулося життя. І з моїх губ зірвався шепіт.　

— Моя мама… вона… більше не моя мама… — безпорадно мовила я.　

Ґідеон посадив мене на зелену канапу, яка стояла посеред кімнати, і сів поруч.　

— Якби ж я знав про це заздалегідь, — стурбовано мовив він, — тоді я зміг би тебе попередити. Ти змерзла? У тебе цокотять зуби.　

Я похитала головою, притулилася до нього і заплющила очі. Якусь мить я жадала лише одного — щоб час зупинився тут, у 1953 році, і ми ось так сиділи довіку, на зеленій канапі, і зникли всі проблеми, питання та брехня, а був лише Ґідеон і його заспокійлива близькість, яка оповивала мене таким приємним теплом.　

На жаль, цьому не судилося здійснитись, як я переконалася на власному гіркому досвіді.　

Я знову розплющила очі та збоку подивилася на Ґідеона.　

— Ти мав рацію, — жалібно сказала я. — Це, певно, єдине місце, де нас ніхто не потурбує. Але тобі ж потім добряче влетить!　

— Так, авжеж, — Ґідеон ледь помітно посміхнувся. — Перш за все тому, що я утримував містера Марлі… дещо грубувато… коли він заважав мені запустити хронограф, — його посмішка вмить стала похмурою. — Операцію «Чорний Турмалін і Сапфір» доведеться перенести на інший день. Хоча зараз у мене навіть більше питань до Люсі й Пола, і зустріч із ними нам би не завадила.　

У пам’яті одразу зринув спогад про нашу останню зустріч із Люсі й Полом у леді Тілні, і мої зуби знов застукотіли, коли я згадала, як Люсі глянула на мене та шепотіла моє ім’я. О Боже, а я тоді не мала ані найменшого уявлення про все.　

— Але якщо Люсі й Пол — мої батьки, то ми з тобою теж родичі? — запитала я.　

Ґідеон усміхнувся.　

— Так, це першим спало мені на думку, — сказав він. — Але Фальк і Пол — мої далекі родичі, троюрідні дядьки. Я нащадок іншого близнюка — Карнеола.　

Коліщатка в моїй голові знову закрутилися. Раптом до горла підступив клубок.　

— Ще коли тато був здоровий, він завжди співав нам щось і грав на гітарі. Ми з Ніком так це любили… — тихо сказала я. — Він часто повторював, що здібність до музики я успадкувала від нього. А виходить, що ми ніякі не родичі. Чорне волосся у мене від Пола.　

Я схлипнула.　

Ґідеон промовчав, але на обличчі його читалося співчуття.　

— Якщо Люсі не моя кузина, а мама, тоді моя мама… моя двоюрідна бабуся! — правила я далі. — А моя бабуся насправді моя прабабуся. А мій дідусь — зовсім не мій дідусь. Моїм справжнім дідусем є… дядько Гаррі!　

Таке годі було витримати. Я вибухнула сльозами, які несила було зупинити.　

— Але я терпіти не можу дядька Гаррі! Я не хочу, щоб він був моїм дідусем! А ще я не хочу, щоб Нік і Кароліна більше не були моїми братом і сестрою. Я так їх люблю.　

Ґідеон не заважав мені виплакатись, гладячи мене по волоссю й нашіптуючи слова розради.　

— Агов, Ґвен, все гаразд. Вони залишилися тими ж людьми, хоч які там у вас кревні зв’язки!　

Але я лише тихо схлипувала. І майже не помітила, як Ґідеон лагідно пригорнув мене та міцно обійняв.　

— Вона мала б про все мені розповісти, — нарешті видушила я. Футболку Ґідеона було хоч викручуй від моїх сліз. — Мама… мала б розповісти мені.　

— І, можливо, коли-небудь це зробила б і розповіла б. Але постав себе на її місце. Вона любить тебе — і саме тому розуміла, що правда завдасть тобі болю. Отож вона просто не могла зважитися. — Ґідеон гладив мене по спині. — Упевнений, що для всіх це було неймовірно тяжким випробуванням, особливо для Люсі та Пола.　

По моїх щоках знову заструмували сльози.　

— Але чому вони мене кинули? Вартові б нашкодили мені! Чому вони просто не поговорили?　

Ґідеон відповів не одразу.　

— Наскільки мені відомо, вони намагалися це зробити, — повільно мовив він. — Можливо, це сталося, коли Люсі, завагітнівши, зрозуміла, що саме тобі випало стати Рубіном. — Він випростався. — Але тоді вони не мали жодних доказів своєї теорії щодо графа. їхні пояснення Вартові відхилили як дитячі спроби виправдати свої несанкціоновані подорожі в часі. Це можна прочитати навіть у хроніках. Особливо відкидав їхні слова дід нашого Марлі. На його думку, Люсі й Пол втоптали добре графове ім’я в багнюку.　

— Але мій… дідусь… — розум відмовлявся вважати Лукаса не моїм дідусем. — Він же все знав і напевно вірив Люсі й Полу! Чому ж він їх не зупинив!　

— Поняття не маю, — Ґідеон знизав мокрющими від моїх сліз плечима. — Без доказів що він міг вдіяти? Лише послабив би своє становище у Внутрішньому Колі. Хтозна, чи міг він довіряти всім Вартовим? Не виключено, що серед них був зрадник, який знав про справжні плани графа.　

І зрадник цей урешті-решт убив мого дідуся.

Я похитала головою. Надто багато версій, як на мене, але Ґідеон ще не до кінця пояснив свою теорію.　

— Хай там як, але твій дідусь, далебі, навіть підтримував ідею відправлення Люсі й Пола в минуле.　

Я зітхнула.　

— Чому ж вони не прихопили мене з собою? Я ж іще не народилася!　

— Щоб народити тебе 1912 року і виховувати під вигаданим ім’ям? Напередодні Першої світової війни? — він заперечливо похитав головою. — А хто б поставив тебе на ноги, якби щось трапилося? Хто б про тебе подбав? — Він погладив мене по голові. — Я й гадки не маю, як тобі болить, Ґвен. Але я розумію Люсі й Пола. Вони довірили тебе твоїй мамі, бо не сумнівалися, що вона буде любити і захищати тебе як власну дитину.　

Я прикусила нижню губу.　

— Не розумію! — я почувалася виснаженою. — Геть нічого не розумію. Шкода, що я не можу повернутися назад — кілька тижнів тому я була хоч і не найщасливішою дівчиною у світі, але цілком нормальною! Не безсмертною! І вже точно не… дитиною двох підлітків, які живуть у 1912 році.　

Ґідеон посміхнувся мені.　

— Так, але якщо поглянути на це з іншого боку, можна знайти кілька позитивних моментів, — він обережно витер великим пальцем плями туші під моїми очима. — Ти дуже смілива. І я тебе кохаю!　

Його слова змили будь-який