Щедрий вечір - Михайло Опанасович Стельмах
― Скільки тієї дідизни-одна клуня з чотирма вітрами, ― зітхнула мати.
Батько зневажливо відстовбурчив підрізані вуса, а мати для нього стулила губи в оборочку: мовляв, і не здумай випускати своє слово. Від цього на батькових очах знов натінились бісики. Але він так зшив уста, наче й не думав їх розтуляти до якогось великого свята.
― Аби це, замість чотирьох вітрів, хоч двоє коней або корівчина була. ― На широкім дядечковім виду промайнуло щось подібне до співчуття. Це ще більш обнадіяло матір, яка і в снах марила своєю корівкою. ― Та все в руці божій.
― І в своїх руках, ― не витримав необачний тато, але перехопив від матері такого косяка, що аж пригнувся, неначе від грому.
― І це суща правда, ― погодився дядько Володимир і вже в півока поглянув на свої черпакуваті руки, що теж розкошували не в перснях, а в мозолях. ― Так от я й кажу: отримали ви, Ганю, дідизну, а, либонь, і не знаєте, що на вашому городі стоїть моя груша...
Ці слова, неначе обух, приголомшили матір.
"А що я тобі казав?" ― очима промовив до неї тато і вже здивовано запитав дядька Володимира:
― Це ж яка ваша груша?
― А у вас їх скільки в городі? ― теж здивувався дядечко, махнув рукою на розчинену браму, за якою стояла крислата груша-дичка. ― Ось ця.
― Чи не скажете, чоловіче, як це на нашій землі виросла ваша груша? ― витрушуються бісики з батькових очей, і не злість, а презирство прокидається в них.
― Просто. Вам, Панасе, може, і невзамітку, що цю грушу садив мій дід.
― Восени чи весною?
― Восени, як тепер пам'ятаю. Тоді саме дощило, а мій дід все примовляв: "Як дощ плаче, то млин скаче". Я пам'яткий, Панасе.
― Чому ж ви, пам'яткий, раніше не згадали про грушу?
― Не було такої нагоди, а сьогодні випала.
― Найшли свою добру годину! ― забринів обуренням журний голос матері. ― Ще від дідової хати вітер не розвіяв порохно!..
― А яке мені діло до чийогось порохна? Кожен шукає свою годину, ― це його право! І кожен, скажу вам по правді, добрий тільки для себе. Мировий пожар є мировим, а груша моя, ― круто лягає упертість на дядькові щелепи. ― Ну, а коли вам це діло з грушею невпам'ятку, то, може, покликати свідків? То я за шапку і одразу ж до людей.
На віях і устах матері затремтіла печаль:
― Чого ж ви хочете, Володимире, в свою добру годину?
― Зрубати дерево.
― А не діждете цього! ― скрикнула мати, яка радніше б себе, а не грушу підставила під сокиру.
― Чого це не діждусь? ― позлішав дядько Володимир. ― Що я, в бога теля з'їв?
― Я не знаю, що ви їли в бога, а груші не з'їсте! ― скам'яніла в гніві мати.
На перепечених щоках дядька Володимира з'явились перші мідяки рум'янців:
― Іч! Вам, бачу, дармового захотілося? Ви собі прикидаєте: як нова власть потурає вам, то й груша залишиться за вами? Так я теж маю некупований характер: скоріше відхорую, а свого не подарую. От як!
― Чому ж ви раніше не рубали, не катували грушу? ― і біль, і обурення закипали в материнім голосі. Вже одна думка, що нове господарювання почнеться смертю дерева, жахом сповнювала її вселюблячу душу.
― Раніше не квапився, бо мав собі оренду від діда Дем'яна. У мене все по-чесному, у мене кожен цвях знає своє місце.
― Яка ж це була оренда? ― ще надіялась мати, що дядько Володимир не зведе кінці з кінцями.
― Він мав собі грушки на узвар, а мені за це лагодив вози і, пригадуєте, не брав за роботу ні шеляга.
― Це правда? ― глянув батько на запечалену матір.
― Правда, ― зітхнула вона.
― От бачите! ― аж підріс дядечко і глянув угору на горобця, що мостився залізти під стріху. ― Сам бог бачить, що я чийогось не хочу.
― Невже ваша рука підніметься на родюче дерево, на його цвіт і плід? ― звернулась мати до сумління гостя. ― Це ж така краса, коли груша на всю вулицю цвіте, що прямо ― ой!..
Дядькове сумління обізвалося іще кількома копійками рум'янців:
― Що з цієї краси, коли вона стоїть не в твоєму дворі? Це навіть непотрібна краса.
― Що ви говорите?! ― жахнулася мати.
― Що чуєте! ― На дядькових очах несподівано випливла хитринка. ― От, ік приміру, була б коло мене в сусідньому дворі красива жінка. То що б я робив? Крадькома придивлявся б до цієї краси, одним оком пильнував би жінку, а другим сусідку, навіть щось подарувати б їй захотілося. А кому від цього користь? Ні моїй роботі, ні моєму сусіду, ні моїй жінці, ні мені. От бачите, як невигідно жити рядом з чиєюсь красою, ― переможно поглянув скупар на матір. ― То коли скажете рубати грушу?
―Почекайте, Володимире, з сокирою, хай вона трохи спочине під лавою. А ми зробимо по-людськи, ― розсудив тато. ― Я піду в ліс, викопаю грушу і посаджу її на вашому городі.
― Хе! ― сторопів дядько Володимир і так засовався на ослоні, наче він почав горіти. ― А коли ж я від неї дочекаюсь грушок?
― Як трохи менше будете дбати про багатство, а більше про здоров'я, то дочекаєтесь.
