Ну чисто янгол! - Ірина Сергіївна Потаніна

ходитимуть. По-перше, для загального престижу. По-друге, щоб Тамарці не так страшно було. Нехай відволікається на суперечки з Гаврилом і від цього менше хвилюється перед виходом на сцену…

Завжди знала, що шкідливість — двигун прогресу. Принаймні моя. З самої лише шкідливості я частенько примудряюся втнути щось таке, що в нормальному стані й на думку б мені не спало. Наприклад, як зараз, із розподілом обов’язків.

— Чудово! Отже, я так і пишу… — Зіночка акуратно занесла до записника все сказане вище. Відмінниця — що з неї взяти! — «Хлопчиська — весь час поряд», — продиктувала сама собі Зіна й додала з неуважною посмішкою: — Вірно! Хай усі бачать, що в нашої міси шанувальників до біса!

— Аж двоє! — знущаючись, сплеснула руками Танька і раптом відступилася. — Хоча чого там, де в кого й стільки нема. На щастя! — вона нервово захихотіла, а по тому начебто знехотя поцікавилася: — А які потрібні костюми?

— Вірші! — замість відповіді раптом загула Крючкова. — Вірші — ось що треба розповідати на візитці!!! Прикинь, усі так: «Мене звуть Оля, я люблю лілії та жовтий колір…» — а я: «Про себе говорити нудно, давайте я вам краще замість візитки вірші прочитаю…»

Ідея здалася мені чудовою. Власне, як і решті. Ми затамували подих, спостерігаючи за цілковитим і несподіванним перетворенням Крючкової. Її очі палали, обличчя прибрало романтичного виразу, вона чи то промовляла, чи приспівувала доволі пристойні гарні ліричні рядки:

— …Щось у душі торкнув мені Летючий в небі горностай… Він, як і ти, зник вдалині. А я кричу: «Не відлітай!»

Щось ніби таке запам’яталося мені.

— Дуже непогано, — гмикнула Танька. — Ніколи б не подумала, що ти читаєш вірші.

— Не читаю, а пишу! — знову насупилася Тамарка. — Ні, ну гарна ж думка для візитки, хіба ні?

— Офігенна! — радісно запевнила я, бо нарешті вгледіла промінь світла в нашому дрімучому лісі.

— Кгм… — цього разу честь усе зіпсувати випала Оленці. — Ідея гарна. А текст доведеться переробити… Повністю. Горностай — це така тваринка. Він ширяти в небі не вміє. Хіба що коли хтось викине її з вертольота…

— Невже?! — вигукнула вражена Тамарка. — Хто б міг подумати!

— Як же так можна?! — підтримала я.

— Що? — не зрозуміли решта.

— Горностай! Як він посмів виявитися не птахом у найвідповідальніший момент?! — нерви мої були напружені до краю. — О! Якщо негайно щось не зміниться, я не витримаю! Збожеволію, з’їду з даху, застрелюся, повішуся від розриву серця!

Як не дивно, хоча останню фразу я вимовила дуже зопалу, все-таки довелося частково виконати свою обіцянку…

Деякі ознаки з’їжджання з глузду

Це трапилося наступного дня по тому, як зрадник-горностай виявився не птахом, — тобто в суботу. Тобто того самого дня, коли батьки з бабусею поїхали на дачу і я залишилася повновладною господинею власного часу аж до вечора.

Я обчиталася маминих журналів і ось уже хвилин сорок крутилася перед дзеркалом. Стільки, виявляється, всього цікавого можна вчинити за допомогою косметики! Я вже майже не сумнівалася, що зроблю з Тамарки красуню. Експерименти, певна річ, довелося поки що проводити на собі.

Так-так! Насамперед надам її — ну, поки що своєму, а потім уже й Тамарчиному — обличчю рівного матового тону. Виявляється, всі дефекти шкіри легко маскуються. Проти червоних плям і прищиків чудово застосовується коректор із зеленавим відтінком, проти кіл під очима чи ластовиння — з блакитнуватим…

Такого дива, як коректор, у моєї мами в запасах косметики не виявилося. Але я не сумувала.

— О! Візьму трішки тонального крему, змішаю з зеленавими тінями… — бурмотіла я сама собі. — Блискуче! Залишилося тільки попрацювати над повіками. Кажуть, якщо покласти світлий тон на внутрішній кутик ока, доможемося ефекту «сяючого» погляду… Але ж виходить! — я скінчила обробку лівого ока й відчула неймовірний захват. — Ой, сяє, сяє!

— Він у тебе й так світився. Від щастя, що дорвалася до маминої косметики, — скептично гмикнуло відображення…

— До чого тут косметика! Мені й раніше дозволяли її брати, — хоробро відбивалась я. — Просто тепер знаю, як усе це застосувати з користю! Темний тон візуально зменшує, світлий — збільшує! — для поважності я процитувала дзеркалу дещо з журналу й відразу розмріялася: — Пройдуся по Тамарчиних щоках темним рум’янком і зроблю з неї худеньку…

— Краще рубанком, — гмикнуло знову вреднюче відображення й одразу вдалося до абстрактних міркувань: — Ні, я не розумію, навіщо люди фарбуються! Дорослі жінки щоранку по півгодини замазують сині кола під очима, щоб потім намалювати такі самісінькі — тільки на верхніх повіках. Де логіка?!

Я ще кілька секунд весело посміялася з цього чарівного жарту, перш ніж зрозуміла, що діялося щось цілком немислиме. Відображення розмовляє?! Відображення?!

— А-а-а-а-а-и-и-и!!!

Минулого разу я з таким жахом відскакувала від дзеркала, коли приїхала з моря, із санаторію, де останній тиждень не було води. Дивуюся, чому сусіди не викликали міліцію.

— Тихше, тихше, — попросили із Задзеркалля. Ефекту