Ну чисто янгол! - Ірина Сергіївна Потаніна

заспокоєння не було, бо промовив це мій власний голос.

— Я збожеволіла! — від цього здогаду мені трішечки полегшало. — Напевне, треба подзвонити мамі…

— Не здумай, ти що?! — ображено заволало дзеркало. — Батьки не дадуть нам жодної можливості спілкуватися… Ти краще знаєш що зроби…

— Випити валеріанки? Лягти поспати? Приставити до дзеркала бабусину ікону? — залепетала я, намагаючись вгадати.

— Ні! Повернися сюди, глянь мені у вічі й скажи, що дозволяєш увійти до твоєї кімнати…

— Оце вже ні! — наскільки б божевільною я не була, але на такі провокації піддаватися не збиралася. — Я ж не дурепа з конопель! Я взагалі фантастику читати люблю! Тобто про те, що всяка погань тільки й чекає, коли її запросять, чувала.

Я згадала, що без запрошення ніякі темні сили до мого помешкання увійти не зможуть, і миттю відчула себе впевненіше. З дзеркала почувся дзвінкий, мелодійний сміх.

Мій сміх, між іншим. Треба буде частіше сміятися в школі. Виявляється, це в мене досить гарно виходить.

— Ні, ну ти як скажеш! — і далі реготало дзеркало. — Знайшла, ким мене назвати. Я якраз і не погань, а зовсім навіть навпаки. Я — янгол. Твій янгол-охоронець, якщо бути точною…

— Що-що? — тільки й змогла я дурнувато пробелькотіти.

— Не віриш? — дзеркало, схоже, трохи образилося. — Гаразд, будемо доводити. Банку з варенням пам’ятаєш? Ту, що ти розбила в чотири роки? Хто, думаєш, зробив так, аби ніхто з дорослих не звернув уваги на її зникнення? Або ось іще, пригадай свій шостий клас і нещасних рибок…

Усередині в мене все похололо. Я чудово пам’ятала ці історії. І головне, ніколи нікому їх не розповідала. Не через потайливість, а тому що неприємно згадувати. Про рибок — особливо.

Це було два роки тому. Я сиділа собі вдома, хворіла, нікого не чіпала, і тут доблесні однокласнички вирішили мене провідати. Танька — добра душа — частенько заходила до мене без попереження й тепер вирішила притягти з собою Зіночку, Гаврила та Якушева. Ну де ж їй було здогадатися, що в такий розгром, як у мене в кімнаті, нормальних людей водити не рекомендується. Загалом, я попросила гостей почекати в холі, а сама кинулася негайно давати всьому лад. Начебто все вийшло доволі цивільно, хлопці зайшли в охайну кімнатку, мама принесла чай… І тут Якушеву здумалося полізти на шафу по шахи.

— Фе, яка тут пилюка! — «тактовно» заявив він, демонструючи всім свою брудну долоню.

Щоб не згоріти від сорому негайно, мені довелось викручуватися:

— Що ти робиш?! — з удаваним жахом вигукнула я. — Це ніяка не пилюка! Це — спеціальний, суперроздрібнений корм для рибок. Я його сушу там, на шафі!

І для більшої вірогідності я згребла з шафи добру жменю пороху та висипала в акваріум. Рибки промовчали, але глянули докірливо…

— Як гадаєш, хто зробив так, щоб рибки не отруїлися та не повмирали? — витягло мене зі спогадів дзеркало.

Ну що вам сказати? Я не могла більше не вірити й підійшла до свого відображення.

— Заходь, чи що, — посміхнулась я. — Гостем будеш… Тільки давай підемо куди-небудь у людне місце… Ну, один-на-один із тобою бути я все-таки побоююся…

Відображення обурено запирхало, але жодних конкретних заперечень не висунуло.

Гостя із Задзеркалля

За півгодини ми вже сиділи на лавці у сквері біля мого дому та емоційно обговорювали події. Збоку, імовірно, здавалося, що ми — сестри-двійнята. Причому одна з нас була досить дивна. Добре, що не я.

— Боже, на мене всі дивляться! — стражденно кривилася Ангеліна, щільніше насовуючи бейсболку на праве око. Річ у тім, що янголам-охоронцям заборонено користуватися косметикою. А янголам, які прийшли у Світ Людей крізь дзеркало — не можна будь-що змінювати у своєму вигляді з того моменту, коли вони перетнуть межу світів. Здогадалися? Смієтеся? Так-так, Ангеліна прийшла в наш світ різноокою і була неспроможна це змінити. Одне її око виявилося нафарбованим, друге — ні.

— Я так квапилася! Так хотіла швидше ввійти з тобою в контакт, що вибрала найпростіший спосіб — крізь дзеркало. О! Тобі добре, вмилася перед виходом, та й по всьому! А з мене ж бо образ, у якому я ввійшла в реальний світ, тепер не стирається! Я зовсім забула про недоліки дзеркального методу явлення. І здумалося ж тобі нафарбуватися саме в момент моєї появи! Або як уже здумала, то фарбувала б уже тоді обидва ока одночасно…

— Не вмію! — намагаючись не сміятися, виправдувалась я. — Я ж не Юлій Цезар і не Windows, сто справ одночасно робити не вмію. У мене, між іншим, лише дві руки й обидві вони були мені потрібні в той момент для фарбування лівого ока.

— Ет, уперше жалкую, що не стала янголом-охоронцем якоїсь павучихи… В неї б, напевно, знайшлися вільні кінцівки для одночасного фарбування обох очей!

— Усе б нічого, тільки й очей у неї вісім, — довелося подивувати її своїми знаннями з біології. Я вже звикла, що поряд сидить мій власний янгол-охоронець, котрий з’явився зі Світу Здійснених Фантазій, не бентежилася й поводилась із Ангеліною, як зі звичайним дівчиськом. І не я одна!

— Дівчата, чого сумуємо? — двоє однаково скуйовджених хлопців років п’ятнадцяти, однаково недбалою ходою наблизилися до нашої лави. Ой! Запрошуючи Ангеліну в парк, я зовсім забула, що у вихідні всіляка шушваль тиняється тут з раннього ранку та так