Ну чисто янгол! - Ірина Сергіївна Потаніна
— Ми не сумуємо, а саме навпаки. Вибачте, дядечка, нам не до вас. А будете перебивати, заважатимете спілкуватися — міліцію викличу. Врахуйте, стільниковий у мене вже напоготові… — із найчарівнішою посмішкою спокійно повідомила вона.
«Дядечка» безтямно замотали головами, зробили «великі очі» та мерщій забралися. А за хвилину біля нас уже виникли наступні. Цього разу — троє малих хлопчаків, років по тринадцять. Вони давно сперечалися про щось біля сусідньої лави. Хихотіли, перемовлялися та загадково поглядали на нас. Тепер один із них рішуче підійшов до нас.
— Дівчинки, можна з вами познайомитися? — тоненьким голоском відважно випалив він, дивлячись убік. — Ми з друзями гуляємо самі й шукаємо компанію…
З боку сусідньої лави почувся здавлений регіт. Я не витримала й теж розсміялася. Хлопчисько озирнувся на друзів і погрозився до них кулаком. Ті заіржали ще голосніше й пирхаючи подалися геть. Наш співрозмовник замість того, щоб продовжувати знайомство, кинувся услід з криком: «Стояти! Куди? Я виграв! Гони морозиво!»
— Дівчата, — щойно ми з Ангеліною налаштувалися на серйозний лад, як поруч знову з’явилися ті самі «дядечка». Імовірно, вони зробили коло пошани парком і не знайшли ніяких інших осіб дівчачої статі, тому вирішили повернутися. — А може, все-таки сумуєте, га? Ми тут…
— Гуляєте саменькі та шукайте компанію, чи не так? — зі знанням справи перебила Ангеліна.
— Авжеж! — таке розуміння втішило «дядечків».
— Ось і чудово! Бачите он тих хлопчаків? Ну, он же втікають! То вони в такому самому скрутному становищі. Теж, бачте, друзів шукають. Біжіть за ними, може, ще встигнете наздогнати! Чесно!
«Дядечка» розгублено перезирнулися й вирішили, ймовірно, що з божевільними краще не зв’язуватись, та дали нам спокій.
— Ну й люди! — журно поцокала Ангеліна язиком. — І як ти серед них живеш?! Ні хвилини спокою… — вона так комічно супилася, коли була сердита, що мені терміново захотілося знайти люстерко. Невже це мої манери та звички?!
— Хуух… — правила своєї Ангеліна. — Якщо ще хтось підійде, я збожеволію, з’їду дахом і повішуся від розриву серця! — вона тяжко зітхнула, ну, точнісінько, як я, з тими самими інтонаціями. Просто не янгол-охоронець, а ксерокопія якась…
— Ти легше з думками! — попередила Ангеліна. — Я їх, між іншим, читати можу. Ніяка я не копія. Просто набралася від тебе кепських звичок. Я ж тільки те й роблю, що спостерігаю за твоїм химерним життям. Тут хоч-не-хоч повторювалкою зробишся. І в цьому, до речі, теж ти винна. Уявляла б мене якось по-іншому, я б так не жила. Придумала б мені якесь іще заняття, крім того, щоб на тебе витріщатися без кінця…
І тут з’ясувалося, що сущі Світу Здійснених Фантазій живуть зовсім не так казково, як мені здалося. Кожен із них повинен дотримуватися безлічі правил, які напридумувала людина, котра вірить у них. Дід Мороз, наприклад, — а в нього вірить величезна кількість дітей, і тому він, звичайно, теж є у світі Фантазій — зобов’язаний їздити на санях, запряжених оленями. Як взимку, так і влітку, в сусідній магазин по хліб і на блискучий прийом, куди всі гості приїздять на розкішних авто… Дід Мороз мусить скрізь їздити в санях. Ух, і обурюється ж він з цього приводу! Майже так само, як більшість янголів-охоронців обурюються тим, що мусять невпинно стежити за своїми підопічними. Люди впевнені, що в їхніх Янголів нема ніяких інших занять, а Янголам доводиться таке терпіти.
Я хотіла була посперечатися, але тут згадала, що й справді завжди вірила, начебто в мене є персональний янгол-охоронець, який завжди зі мною і в усьому допомагає мені. У ранньому дитинстві я постійно гралася з ним у своїй уяві. І, до речі, уявляла його — точніше її — саме такою: один в один схожою на мене, тільки всемогутньою…
— Ну, щодо всемогутності, це ти загнула, — Ангеліна прочитала мої думки й зітхнула. — Втілюється ж не все, що придумає людина, а тільки найсильніше чи таке, що можливо втілити. Всемогутніх нема навіть у місті Бога. Хоча там живуть справді сильні янголи.
— У місті Бога?! — ошелешено перепитала я.
— Атож, — посміхнулася Ангеліна. — А що дивного? У Бога знаєш скільки людей вірить? Немає значення, яким ім’ям його називають, не важливо, до якої релігії приписують, головне — вірять і постійно думають про нього. Тому у Світі Здійснених Фантазій його не може не бути. У нього величезне місто й величезний вплив у нашому світі. Це такі як ми — чиїсь персональні вигадки — живемо в невеличких, нікому не відомих селищах.
— Стривай! — перебила я, бо зовсім заплуталась. — Але чому ти не живеш у тому місті? Ти ж Янгол, отже, повинна бути близько до Бога.
— Ну то придумувала б мене інакше… Янголи з міста Бога — вони ж благочестиві, світлі. Ну й взагалі, придумані за всіма правилами релігії. А я?! — Ангеліна глянула на мене з виразним докором. — За назвою — янгол-охоронець, а за завданнями, про вирішення яких ти просиш, — хуліганка якась!
Що правда, то правда… Зазвичай зверталась я до свого придуманого Охоронця з якимись зовсім неблагочестивими проханнями. То молила, щоб ударила злива й батьки не потягли мене на дачу, бо лінувалася збирати смородину. То просила, щоб у вчительки з англійської почався який-небудь грип… М-да… У місті Бога моїй Ангеліні робити нема чого…
— Отож, — Ангеліна раптом дуже посерйознішала. — Давай нарешті обговоримо найголовніше. Те, за чим я, власне, й прийшла. Річ у тім, що в нашому світі оголосили конкурс. Тобто спочатку про нього почали скрізь повідомляти у вас. Дуже багато людей
