Ну чисто янгол! - Ірина Сергіївна Потаніна

неї, так?! Ти?! Захищаєш її, то сама з нею і панькайся! Ви ж із Крючковою… — Таня глузливо мружиться та вдавано посміхається, — не розлий вода! Ти ж — її справжній вірний друг, чи не так?

— Ну й панькатимусь! — спалахую я. Взагалі, Танька — нормальна дівчина. Ну, іноді буває нестерпна… От як зараз. Але вона ж чудово поінформована, чому я значуся в Тамарчиних подругах, і, крім того, їй достеменно відомо, скільки клопоту мені це завдає…

До речі, несправедливо! Якась Танька знає, а ви — ні. Це необхідно виправити.

Моя дружба з Тамаркою та інші неприємності

Сталося все це дуже давно. Так давно, що іноді здається, начебто й не було його зовсім… Так давно, що багато чого вже не пригадується… Загалом, ще в першій чверті.

Танчик того дня влетіла в клас хвилини за три по дзвінку. Як завжди зажадала тиші, відібрала зо два щоденники… А потім розгублено озирнулася на двері й лагідно покликала:

— Ну чого ж ти, заходь! Не соромся, наш клас дуже дружний. Аго-ов!

Тетяна Миколаївна говорила так ніжно, що ми очікували побачити, щонайменше, пухнасте голодне кошенятко. Замість нього в клас ввалилася Тамарка Крючкова. Вона завмерла на порозі, при цьому заповнила собою весь отвір дверей і, не відриваючи погляду від носків своїх черевиків, виразно потягла носом.

— Ой, та проходь-бо! — Тетяна Миколаївна підбігла до Тамари, взяла її за руку й підтягла до свого столу.

— Танчик із причепом! — тихенько гмикнув Азаренков із задньої парти.

— Прошу уваги! — слів Танчик не розрізнила, але попри це, звісно, запідозрила недобре. — Отже, любі мої, це Тамара, ваша нова однокласниця. Як бачите, вона дуже сором’язлива…

Цієї миті новенька відкинула назад чубчик з лоба й відкрила своє щокате, веснянкувате обличчя з абсолютно дурнуватою посмішкою.

— Ги! — багатозначно сповістила вона, а по тому звернулася до ошелешеного Танчика: — Та ні, ви що! Я не сором’язлива. Просто впасти боюся. Ну, щоб нога повз туфлю не ступнула. Ух, і небезпечна ж ця справа — на підборах ходити!

Тут всі ми не витримали й розреготалися. І новенька Тамарка — голосніше за всіх. Нітрохи не бентежачись свого різкого басовитого сміху.

До речі, це був перший і останній раз, коли ми бачили Крючкову в пристойному вигляді. Мабуть, вона вирішила, що потрібне враження вже справила, й наступного ж дня влізла в старі, витерті на колінах джинси, начепила величезні стоптані кросівки й завершила цей вражаючий прикид байковою картатою сорочкою на випуск і темною хусткою на шиї. Хустки й сорочки змінювалися на Тамарці десь раз на тиждень, джинси й кросівки — ніколи. І, як не дивно, на наших хлопчисьок цей вигляд справив магічну дію. Всі як один потоваришували з новенькою. Вважали її «своїм хлопцем», без суму програвали їй у армрестлінг і щиро пишалися, що в їхньому класі вчиться «той самий Крюгер, який забив учора на шкільному дворі гола одинадцятому „Б“.» Усе це було б цілком нормально й навіть кумедно, якби Тамарка від такої пошани не знахабніла та не взялася викидати вже зовсім неприпустимі коники. То ніби жартома перекидалася з хлопчиськами Зіноччиним портфелем, то найголосніше іржала, коли Танька посадила на новенькій спідниці пляму, бо сіла на підкладений Гаврилкіним бутерброд. А то ще ледь не довела до інфаркту баскетбольну команду суперниць на фізкультурі: Оленка, котра відзначалася особливою влучністю, вже мала намір забити гол, аж тут Крючкова скорчила їй таку пику, що відмінниця впустила м’яча та в сум’ятті кинулася геть від кошика.

— Дівчатка, присягаюся, я перелякалась мало не до смерті! — скаржилася потім Оленка. — Вона як зиркне на мене! Очиська чорнющі й такою злістю горять! А губи стиснуті! І волосся сторчма навкруг голови…

— І навкруг губів! — ми з Танькою, звичайно, спробували тоді розрядити обстановку. Але це не надто й допомогло — фізкультурник уже виставив команді, яка програла, на бал нижчі оцінки, ніж тій, що виграла.

Одним словом, ця «сором’язлива новенька» виявилася найсправжнісіньким монстром. Усі дівчата класу раптово й справедливо її незлюбили.

А я й поготів. Бо нам із нею було по дорозі.

Раніше на Кварталі з нашого класу жили тільки троє — я, Гаврилкін і Якушев. Іноді дорогою додому теревенили про щось пусте. Іноді — спокійно йшли порізно й нічим одне одному не заважали. Але звідтоді як на Кварталі оселилася Фредді Крюгерша, походи додому перетворилися на суцільну муку. Якушев, Гаврилкін і Крючкова неодмінно йшли за кілька кроків позад мене й голосно обговорювали якусь дурницю та абсолютно недоречно починали реготати. Мені увесь час здавалося, що сміються з мене. Я гарячково обмацувала одяг, намагаючись перевірити, чи все гаразд, і разів зо п’ять за дорогу діставала з сумки люстерко. Щодня перед виходом зі школи подумки обіцяла собі не зважати на цих навіжених клоунів, але щоразу смикалась та заливалася фарбою від чергового вибуху їхнього гоготіння. Це було жахливо!

І ось одного разу, наприкінці другої чверті, трапилася досить дивна історія. Цілий день у мене був чудовий настрій. Я правильно розв’язала двоє завдань біля дошки й примудрилася при цьому не забруднитися крейдою. Я не забула покласти в сумку дезик і, хоча й голосила разом з усіма: «Кому спало на думку ставити в дорослих людей ще два уроки після фізкультури? Та в нас у класі тепер наче в газовій камері!» — однаково почувалася свіжою і бадьорою. І навіть відображення в дзеркалі шкільної роздягальні здалося мені того дня достатньо чарівним: така тендітна дівчинка з великими сірими очима й акуратними світло-попелястими кучерями, викладеними в коротке каре.