Гаррі Поттер і в'язень Азкабану - Джоан Роулінг
- Вам не вільно було приходити! - прошипів Геґрід, відступаючи набік.
Вони зайшли. Геґрід швидко зачинив двері, і Гаррі скинув плаща. Геґрід не плакав і не кидався їм на шиї. Він мав вигляд розгубленої людини, яка не розуміє, де вона і що вона. Дивитися на його безпомічність було стократ нестерпніше, ніж на сльози.
- Може, чайочку? - запропонував він і потягся за чайником. Його величезні руки дрібно тремтіли.
- Геґріде, а де... Бакбик? - запитала, вагаючись, Герміона.
- Я... я си... випустив його надвір, - відповів Геґрід, розливши на стіл молоко, яке він намагався налити в глечик. - Припнув його на гарбузовій грядці. Гадав 'єм, що він схоче ще поглянути на дерева і... і подихати свіжим повітрєм... перед тим, як...
Геґрідова рука так шалено затрусилася, що глечик з молоком вислизнув і розлетівся на друзки.
- Я приберу, Геґріде, - кинулася наводити лад Герміона.
- Там у шафці є ще один, - Геґрід опустився на стілець і витер рукавом чоло.
Гаррі глянув на Рона, а той невтішно зиркнув на нього.
- Невже ніхто нічого не може зробити! - обурено запитав Гаррі, сідаючи біля Геґріда. - Дамбл...
- Він пробував, - озвався Геґрід. - Він не має ніяких повноважень, аби скасувати їхній вирок. Він їм казав: з Бакбиком усьо файно, але вони там усі перелякані... ви ж знаєте Мелфоя... мабуть, погрожував їм... а той кат... вони з Мелфоєм старі друзяки... але всьо ніби буде в моменті... без мук... і я буду поряд...
Геґрід ковтнув слину. Він безтямно блукав поглядом по хатині, мовби шукаючи хоч якийсь промінчик надії.
- Дамблдор також прийде... щоб бути при тому.. Написав мені зранку. Каже, що хтів би бути... бути зі мною. Йой, яка то файна людина той Дамблдор...
Герміона, яка й досі шукала в Геґрідовій шафці глечик для молока, раптово схлипнула, але відразу перестала. Вона випросталася з глечиком у руці, ледве стримуючи сльози.
- Ми також залишимося з тобою, Геґріде, - почала вона, але Геґрід захитав своєю кудлатою головою.
- Ви мусити си вертати до замку. Я ж казав, що не хтів би, аби ви це виділи. Вам однак не можна тут бути... Гаррі, якщо Фадж із Дамблдором тебе застукають, ти будеш мати вели-и-кий клопіт.
Обличчям Герміони покотилися сльози. Щоб приховати їх від Геґріда, вона почала готувати чай. Узявши пляшку з молоком, щоб налити в глечик, вона раптом верескнула.
- Рон! Я... не може бути... це - Скеберс!!!
- Що-що?! - ошелешено витріщився на неї Рон. Герміона підняла глечик і перевернула його догори дном. З обуреним писком, чіпляючись за стінки глечика, на стіл вивалився Скеберс.
- Скеберс! - розгублено вимовив Рон. - Скеберс, ти що тут робиш? - Він схопив пацюка, що й далі пручався, і підняв його вгору. Скеберс виглядав жахливо: він був іще худіший, шерсть вилазила жмутами, залишаючи великі залисини. Він відчайдушно виривався з Ронових рук.
- Все нормально, Скеберс! - заспокоював його Рон. - Тут немає котів! Ніхто тебе не чіпає!
Геґрід раптом зірвався на ноги і прикипів очима до вікна. Його зазвичай червоне обличчя стало біле, мов пергамент.
- Уже йдуть...
Гаррі, Рон і Герміона зиркнули у вікно. Замковими сходами спускалося кілька чоловіків. Попереду йшов Албус Дамблдор, його срібляста борода поблискувала в промінні згасаючого сонця. Поруч дріботів Корнеліус Фадж. За ними - ветхий представник Комітету і кат Макнейр.
- Мусите йти, - сказав Геґрід, у якого, здавалося, тремтіла кожна клітинка тіла. - Не можна, щоб вони вас тут виділи... біжіть, швиденько...
Рон запхнув Скеберса в кишеню, а Герміона схопила плаща-невидимку.
- Я вас випущу на задні двері, - мовив Геґрід.
Вони вийшли за ним через двері, що вели на город. Гаррі відчував якусь нереальність подій, а особливо, коли побачив Бакбика, прив'язаного до дерева за гарбузовою грядкою. Бакбик, здавалося, відчував, що має щось статися. Він похитував з боку на бік своєю гостродзьобою головою і тривожно бив копитом землю.
- Всьо файно, Бікі, - тихенько заспокоїв Бакбика Геґрід. - Всьо файно... - Він повернувся до Гаррі, Рона й Герміони. - Ідіть... Біжіть...
Але вони не рухалися.
- Геґріде, ми не можемо...
- Ми розкажемо їм, як було насправді...
- Вони не посміють його вбити...
- Біжіть! - гаркнув Геґрід. - Мені ще тілько бракувало, щоб і ви втрафили в біду!
Вони не мали вибору. Герміона накинула плаща-невидимку на Гаррі й Рона. Біля хатини почулися голоси. Геґрід глянув на те місце, де вони щойно зникли.
- Швиденько біжіть... - здушено звелів він. - Не слухайте... - І пошкандибав до своєї хижі - у двері вже стукали.
Повільно, у якомусь страхітливому заціпенінні, Гаррі, Рон і Герміона нечутно обійшли Геґрідову хатину. Коли минули передні двері, ті з грюкотом зачинилися.
- Будь ласка, швидше, - прошепотіла Герміона. - Я цього не витримаю, я не переживу..
Вони стали підійматися галявиною до замку.
Сонце швидко сідало, небо ставало багряно-сірим, але на заході ще пломенів яскраво-червоний обрій. Рон раптом завмер на місці.
- Роне, будь ласка, - заблагала Герміона.
- Це Скеберс... він виривається...
Рон скорчився, намагаючись утримати Скеберса в кишені, але пацюк мовби ошалів. Він дико пищав, звивався, борсався і намагався вкусити Рона за руку.
- Скеберсе, це ж я! Ідіоте! Це я, Рон!
За їхніми спинами рипнули двері й залунали чоловічі голоси.
- Роне, ходімо, будь ласка, вони вже ось-ось... - видушила з себе Герміона.
- Добре... Скеберсе, ану тихо!
Вони рушили далі. Тільки б не чути тих голосів за спиною. Але Рон знову спинився.
- Я не можу його втримати... Скеберсе, заткнися, нас почують!..
Пацюк пищав несамовито, однак не аж так голосно, щоб заглушити звуки з городу Геґріда. Спочатку чулися нерозбірливі чоловічі голоси, тоді настала тиша, і раптом - несподівано - зі свистом розсікши повітря, гупнула сокира.
Герміона похитнулася.
- Вони його вбили! - ледь чутно видихнула вона. - Я п-просто не вірю... вони його вбили!
- РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ -
Кіт, пацюк і пес
Від шоку Гаррі потьмарилося в голові. Усі троє, приголомшені жахом, завмерли під плащем-невидимкою. Останні сонячні промені залишали криваві відблиски на помережаній довжелезними тінями галявині. А тоді до них долинуло нестямне виття.
- Геґрід, - вимовив Гаррі. Не роздумуючи над
