Гаррі Поттер і в'язень Азкабану - Джоан Роулінг

- Зустрінемось у вітальні, - кинув Гаррі, зачувши своє ім'я: «Гаррі Поттер!»

У вежі було ще задушливіше, ніж звичайно. Вікна були зашторені, в каміні палахкотів вогонь, і Гаррі аж закашлявся від нудотного запаху. Наштовхуючись на крісла і столики, він пробирався до професорки Трелоні, що сиділа біля великої кришталевої кулі.

- Доброго дня, мій любий, - м'яко мовила вона. - Якщо твоя ласка, загаянь у кулю... не поспішай... і скажеш, що ти там побачив...

Гаррі схилився над кришталевою кулею і зосереджено втупився в неї. Він щиро намагався побачити там бодай щось, окрім кружляння білої мряки, але все було марно.

- Ну? - делікатно поцікавилася професорка Трелоні. - Що ти бачиш?

Було душно, і йому свербіло в носі від пахучого диму, що струменів з каміна. Він згадав Ронові слова і вирішив щось вигадати.

- Е-е... - почав Гаррі, - темна постать... гм...

- Що вона тобі нагадує? - прошепотіла професорка Трелоні. - Ну ж, подумай...

Гаррі згадав про Бакбика.

- Гіпогрифа, - рішуче мовив він.

- Справді! - ледь чутно видихнула професорка Трелоні, завзято щось записуючи на пергаменті, що лежав у неї на колінах. - Мій хлопчику, ти бачиш, мабуть, завершення розгляду Міністерством магії справи бідолашного Геґріда! Придивися уважніше... тобі не здається, що гіпогриф... без голови?

- Ні, - не вагаючись, відповів Гаррі.

- Ти впевнений? - наполягала професорка Трелоні. - Ти справді впевнений, мій любий? Ти не бачиш, як він, можливо, корчиться на землі, а якась невиразна постать здіймає над ним сокиру?

- Ні! - заперечив Гаррі. Його почало нудити.

- Немає крові? Або заплаканого Геґріда?

- Ні! - знову заперечив Гаррі, прагнучи якнайскоріше покинути цю задушливу кімнату. - 3 ним усе гаразд... він відлітає...

Професорка Трелоні зітхнула.

- Ну, любий мій, на цьому закінчимо... я трохи розчарована... але впевнена, що ти старався.

Гаррі з полегшенням підвівся, взяв портфель і повернувся, щоб іти, але тут за його спиною пролунав гучний низький голос.

- Це станеться сьогодні.

Гаррі озирнувся. Професорка Трелоні з напівроз-зявленим ротом заціпеніла у своєму кріслі. Її очі дивилися кудись повз нього.

- П-перепрошую? - здивувався Гаррі.

Але професорка Трелоні його не чула. Вона закотила очі, і Гаррі з жахом подумав, що в неї починається якийсь припадок. Він завагався, чи не побігти до шкільної лікарні... але тут професорка Трелоні знову заговорила тим самим низьким голосом:

- Темний Лорд лежить самотній і покинутий прихильниками. Його слуга дванадцять років скнів у в'язниці. Сьогодні близько півночі він визволиться, щоб возз'єднатися зі своїм Паном. Темний Лорд за допомогою слуги відродиться знову - ще величніший і жахливіший. Сьогодні... близько півночі... слуга... вийде... щоб приєднатися... до свого... Пана...

Голова професорки впала на груди. Трелоні захрипіла. Тоді зненацька стрепенулася.

- Ой, я страшенно перепрошую, мій любий, - оспало мовила вона. - Ця спека, розумієш... я на мить задрімала...

Гаррі стояв, не зводячи з неї очей.

- Щось не так, мій любий?

- Ви... ви щойно сказали, що... Темний Лорд відродиться знову... що його слуга повертається до нього...

Професорка Трелоні була приголомшена.

- Темний Лорд? Той-Кого-Не-Можна-Називати? Мій любий хлопчику, з цим не жартують... Відродиться?.. Отакої...

- Але ж ви щойно це сказали! Сказали, що Темний Лорд...

- Мені здається, ти теж трохи задрімав, любий! - урвала його професорка Трелоні. - Я б ніколи не дозволила собі пророкувати такі нісенітниці!

Спускаючись драбиною і гвинтовими сходами, Гаррі не міг позбутися однієї думки... невже він щойно почув справжнє пророцтво? Чи Трелоні просто вирішила ефектно завершити іспит?

За пару хвилин він уже минав тролів-вартових біля входу до ґрифіндорської вежі, а слова професорки Трелоні й далі відлунювали йому в голові. Повз нього пробігали учні. Вони сміялися й жартували в передчутті омріяної свободи. Коли він проліз крізь отвір за портретом, уся вітальня була майже порожня. У кутку сиділи Рон і Герміона.

- Професорка Трелоні, - задихано мовив Гаррі, - щойно мені сказала...

Глянувши в їхні обличчя, він зупинився на півслові.

- Бакбик програв, - кволо повідомив Рон. - Геґрід прислав записку.

Цього разу Геґрідова цидулка була сухою, на ній не було слідів від сліз, але, мабуть, писано її було тремтячою рукою, бо Гаррі ледве розібрав закарлючки.

Програв апеляцію. Його стратят надвечір. Це вже всьо. Не треба приходити. Я би не хтів, аби ви то виділи.

Геґрід.

- Ми мусимо піти, - рішуче сказав Гаррі. - Не можна, щоб він там самотньо сидів і чекав на ката!

- Але ж то буде надвечір, - завагався Рон, сумно визираючи з вікна. - Нам ніхто не дозволить... особливо тобі, Гаррі...

Гаррі уткнувся головою в долоні й замислився.

- Якби нам плащ-невидимка...

- А де ж він? - запитала Герміона.

Гаррі розповів, як він ховав його в переході під одноокою відьмою.

- ... якщо Снейп знову мене там побачить, я матиму серйозну халепу, - докінчив він.

- Це правда, - погодилася Герміона, встаючи. - Але це якщо він побачить тебе... А як той горб відкривається?

- Треба... треба легенько по ньому вдарити і сказати «Дісендіум», - пояснив Гаррі. - Але...

Герміона не стала чекати, коли він договорить. Вона перетнула вітальню, штовхнула портрет Гладкої Пані і пролізла крізь отвір.

- Невже вона пішла по плащ? - пробурмотів Рон, дивлячись їй услід.

Так і було. За чверть години Герміона повернулася зі сріблястим плащем. Він був акуратно складений і схований під її мантією.

- Герміоно, я не розумію, що з тобою діється останнім часом! - ошелешено мовив Рон. - Спочатку ти набила пику Мелфоєві, тоді поскандалила з Трелоні...

Герміону ці слова, здається, втішили.

*

На вечерю вони пішли разом з усіма, але до ґрифіндорської вежі не повернулися. Сховавши плаща під мантію, Гаррі склав на грудях руки, щоб ніхто нічого не помітив. Вони причаїлися в порожній комірчині біля вестибюлю і чекали, коли спорожніє вітальня. Ось пробігли останні учні і грюкнули двері. Герміона визирнула.

- Усе добре, - прошепотіла вона. - Нікого нема... надягаймо плаща...

Притулившись одне до одного, щоб ніхто їх не побачив, вони навшпиньки перетнули вестибюль і зійшли кам'яними сходами надвір. Сонце вже торкнулося Забороненого лісу, золотячи верхівки дерев.

Діставшись до халупи, вони постукали. Їм відповіли не зразу. Нарешті з дверей визирнув блідий і тремтячий Геґрід.

- Це ми, - прошепотів Гаррі. -