Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська

— Послухай, Китичко, далі. Може, і та планета хотіла спалитись, як той Фенікс, щоб знову відродитися із своїх попелищ кращою, добрішою і більш мирною. Може, вона була спалена не вперше, може, то було і всьоме, і з усіх найщасливіше, бо для відродження вона одержала квасолину, яку ти з кров'ю відірвав від себе... чи ти зрозумів, Китичко?

— Я... я хо... хотів би так зрозуміти, Ейноро, — тихо відповів Китичка, — ти навіть не знаєш, як я хотів би саме так зрозуміти...

— Але ж, Китичко, інакше й не можна зрозуміти! Та планета сама перетворила себе в купу спопелілого хмизу, таку, яку ви з Кадрилем склали в лісі, щоб розпалити вогнище.

— Як ти гарно говориш, Ейноро, — здивувався Китичка, — говориш так, що я аж тремтіти почав... може, тому, що ти дивишся серцем і бачиш суть.

— Між іншим, — пригадала Ейнора, — я не закінчила говорити про квітку.

— Ти казала, що ця пов'язка, яку ти розмотуєш, нагадує тобі стеблину тієї квітки, — вимовив Китичка.

— Я весь час думаю, — сказала Ейнора. — Це ж треба було, щоб Кадриль своєю лапою ніжно погладив її стеблину і вона кинулася йому на допомогу... Може, до того вона була жорстокою і гордою тому, що не відчувала до себе ніякої ніжності... Підняла Кадриля понад хмари, щоб тільки він досягнув корабля... підіймала і підіймала, а сама ставала дедалі тоншою і тоншою... і коли нарешті Кадриль дістався до нитки й учепився за неї, стеблинка квітки стала тоненька, як і нитка... і перервалася...

— Звідки ти знаєш, що перервалася? — здивувався Китичка.

— Мені розповів пілот, — призналася Ейнора. — У вікно кабіни він усе бачив.

— А Кадриль, — вимовив песик, — Кадриль нічого не бачив і до цього часу нічого не знає. Його хвилювало тільки одне: як би схопитися за кінець нитки, бо інакше він загинув би, тому він і не побачив, що сталося з стеблинкою.

— І я чітко уявляю, — говорила далі Ейнора, — як тонісінька стеблинка, звиваючись, опускається вниз, а цвіт, величезна блакитна квітка...

— Блакитна, як твої очі, як яєчко однієї пташки, не можу сказати якої, — устряв Китичка.

— ...відірвавшись, падає, мов камінець, униз. Адже вона, та квітка, — Ейнора почала часто дихати, — вона теж згоріла, як Фенікс, але не для себе, а для іншого.

— Я роз... розповім Кадрилю, — задихаючись від хвилювання, підвівся песик. — Я пішов би й зараз розповів би, — він з жалем подивився на двері, що були в облозі жуків, — адже це так важливо, що важливішого і бути не може!.. Неабияк розхвилюється мій друг, коли почує цю вість, неабияк!

— Коли я пригадую ту квітку, — немов сама до себе мовила Ейнора, — я хочу бути кращою.

— І я, Ейноро, і я хотів би бути кращим... значно кращим. А мій друг... мій друг захоче бути в тисячу разів кращим!

Ейнора, усміхаючись, поклала на пісок змотану пов'язку і обережно доторкнулась до Китиччиних лапок.

— Скоро зовсім загояться, — сказала вона.

— Як шкода, — промовив песик, — що я не можу тобі сказати одне заповітне слово! Бачиш, його можна довірити лише один раз і лише одному Другу.

— І мені шкода, Китичко, що не можу поділитися з тобою однією своєю таємницею... як ти гадаєш, Китичко, чи ми коли доберемося до Тандадрики?

— А як же інакше? — зробив великі очі песик. — Обов'язково доберемося.

— Адже мені так потрібна Тандадрика, — вголос роздумувала Ейнора, — щоб мене любили. Але мене й люблять!

— Та ще і як! — підтвердив Китичка.

— Мені та планета була потрібна, щоб я стала бачити. Але... — Ейнора почала терти лоба, — але... о, Китичко, може, я вже досягла своєї Тандадрики?

— Якось химерно ти говориш, Ейноро, — покрутив головою песик, — хоч... хоч мені прийшло в голову, лише зараз прийшло, що і я дочекався такого видовиська, такого фейерверка, якого ще в світі не бачив... Ні, ні, це занадто важко зрозуміти, — невесело зітхнув він.

— Я так само ще не все розумію, але хочу, дуже хочу схопити саму суть, — сказала Ейнора і більше не вимовила ні слова.

Китичка здивувався, що повіки у неї на очах дуже сумні. До цього часу він думав, що сумними можуть бути тільки очі, але щоб могли бути сумними повіки...

— Знаєш, Ейноро, що ти мені зараз нагадуєш? — сказав він. — Одну мушлю, яку я бачив на картинці, розчинену мушлю...

Довкола них панували тиша і спокій. Жуки на східцях не ворушились.

Може, вони поснули.

Тепле повітря і м'яка травичка хилили на сон; Китичка й незчувся, як у нього опустилася голова і він задрімав, а незабаром те саме зробила й Ейнора. Вони обоє ніколи не повірили б, що могли б міцно заснути на такій негостинній планеті, в невідомості, оточені дивними ворогами. За всю довгу стомлюючу мандрівку щойно тепер обоє по-справжньому відпочили: коли одне прокидалося, бачило, що спить другий, то, щоб не будити, сам засинав знову... Благотворний відпочинок діє, наче найкращі ліки: у Китички загоїлись лапки, у Ейнори виздоровіла рука, а сни — прозорі й зворушливі обвивали їх, немов ніжне осіннє павутиння. І хтозна, скільки вони ще спали б, коли б зненацька на них не сипонула сила-силенна жуків...

Хоч би скільки новий начальник стримував свій запальний