Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт

— А якщо порозгублюємо один одного? — запхикав Кулькап.

— Ми всі триматимемось за одну мотузку, — відповів Живчик. — Не панікуй, Кулькапе!

— Атож, не панікуй — жодним світом! — підхопив Гайориб. — А то своїми переляканими думками ми попринаджуємо всіх блудів.

Кулькап застогнав. Тепер, на домір усього, він ще й мав прикидатися, ніби не боїться!

— За мною! — скомандував Гайориб. — Не відставати. І хоч би які чулися голоси, що є сили вдавайте, ніби нічого не чуєте.

Тримаючись за мотузок, який їх лучив, усі четверо поплентали крізь темряву, ланцюжком ідучи проти води. Кулькап подумки зосередився на історіях, вичитаних із сувоїв, і намагався собі уявити, як мало б виглядати Верхоріччя.

— Сюди, — прошепотів голос. — Це он там…

Кулькап стишив ходу. Роззирнувся. У повітрі трохи ліворуч від хлопця світилося двоє некліпних очей, укняплених просто в Кулькапа. Гайориб різко смикнув його за плаща.

— Не спинятись! — попередив він. — Не пускай їх у свої думки.

Та голоси не вщухали. То підлазисті, то благальні, то лагідні й заворожливі.

— Ходи сюди, — мурчали вони. — Дідько тебе не вхопить! Вір нам — будь ласка, вір нам. Ти ж не такий боягуз. Ти ж не такий страхополох.

— Не зважайте на них, — вдерся в їхній хор Гайорибів голос, певний і заспокійливий. — Нам треба йти далі.

Вогненних очей у невидимому гіллі, побільшало. Двадцять пар. П’ятдесят. Сотня пар очей сочила, як вони продираються крізь темну пущу.

— Ходіть за нами, ходіть, — зітхали голоси, і в їхньому тихому запрошенні Кулькапові вчувалася обіцянка чогось такого, від чого він не зможе відмовитися. — Оцією стежкою ходив Кобольд Мудрий. Кулькапе, дозволь, ми тобі її покажемо.

Він пустив мотузку.

— Живчику, до Верхоріччя так близько. Так близько, Живчику, — шепотіли голоси.

Живчик завагався.

— Капітане Живчику! — гримнув йому в самісіньке вухо рішучий Гайорибів голос. — Не прислухайся до них, Живчику…

— Але ж вони блуди, Гайорибе, — заперечив Живчик. — Як ти сам. Як Форфікюль, ночоблуд, мій знайомий з Нижнього міста…

— Зараз ми не в Нижньому місті. Це дикі блуди. І вони полюють на нас. Вони голодні, капітане, — відрубав Гайориб. — Вони… — обернувшись, він ковзнув оком по мотузці, й обличчя йому аж перекривилося. — Сили небесні! Де Кулькап?

Живчик роззирнувся довкола, і не побачив нічого, окрім світних очей.

— Кулькап щез? — запитав він.

— Так, щез, — відповів Гайориб, уп’явшись очима в темряву. Тріпочучи вухами, він нагнувся до землі. — Заждіть, здається, я його чую. Я… О, ні!

— Сюди, Кулькапе, це праворуч, — виспівували хором невидимі голоси.

— Хутчій! — скомандував Гайориб. — Він ще недалеко від нас. Тримайся біля мене, капітане Живчику! — І схопивши Живчика за руку, він потяг його від струмка кудись у темряву. — Не відставай, Гуку, — кинув він назад.

Сліпма, спотикаючись, вони продиралися крізь темний ліс.

— Угамуйте свої думки, — звелів водоблуд. — Треба прислухатись.

— Колись цей шлях проклав сам Кобольд Мудрий, Кулькапе, — бубоніли голоси.

— Ага, він там, — визначив Гайориб. — Туди! Місцевість ставала чимраз дикішою і похмурішою. Чорні стовбури вітролому щокроку перетинало дорогу. А тут ще й в’юнець та колюча ґудзівка безперестанку хапають за поли!

— Вони тікають із Кулькапом, — прошепотів Живчик, коли далеко попереду заясніла смужка світла. — О Кулькапе! — простогнав він. — О Кулькапе!

— Ве-ве! — загарчав блукай-бурмило.

— Цить! — наказав Гайориб. Спинившись, він знову нагнувся до землі.

— Пройди трішечки далі, Кулькапе. Отак.

Гайориб здригнувся.

— У нас обмаль часу, — процідив він.

Вони порвалися в пітьму: Гук із Гайорибом на коркошах продирався крізь підлісок, торуючи шлях для Живчика. Попереду незліченні пари вогненних очей шугали з дерев на землю і збиралися докупи, утворюючи коло.

— Уклякни, Кулькапе. Поклади голову додолу. Ти так стомився, ти страх стомився…

— Що там діється? — спитав, задихаючись Живчик.

— Я ж вам казав, — буркнув Гайориб. — Блуди голодні й гуртуються, аби вчинити убивство.

Гук кинувся вперед. Блуди у тривозі сахнулися назад і з сиком та нявкотом позлітали на найближчі дерева. Усі, окрім тих, що вже прикипіли до розпластаного Кулькапового тіла. Гайориб здригнувся.

— Пурхоблуди! — сказав він. — Я мав би це знати!

Живчик зорив на чорних тварюк. Вони мали куці ноги, широкі перетинчасті крила та плескуваті писки з іклами, які стирчали врізнобіч із верхньої щелепи. І цими іклами вони впиналися Кулькапові у спину, в ноги, у шию.

— Гетьте від нього! — заревів Живчик. І вихопивши меча, кинувся вперед. Він проткнув блуда, що сидів на хлопцевій спині, і, відкинувши його геть, рубонув одного з тих, що сиділи на ногах. Тварюка захарчала, відтак, плюючись, розпростала крила і злетіла до решти на гілля. Пурхоблуд, що сидів на Кулькаповій шиї, обернувся до Живчика і впер у нього свої палаючі баньки. Блиснули зазублені ікла. Юнак міцно стис держак меча. Треба бути обережним, щоб не…

— … рубонути Кулькапа по шиї, — завершив його думку пурхоблуд. — Вам би не хотілося цього, капітане, — додав він і зловісно зашипів.

Живчикові очі звузились. Він міг читати його думки, тож діяти слід зненацька, аби його заскочити. Ні! Не думати, не думати… просто…

Рвучко замахнувшись мечем, аж той засвистів у повітрі, він окреслив ним дугу і відтяв пурхоблудові голову одним смертельним ударом. Полегшено зітхнувши, Живчик опустився біля Кулькапа. Він не лишив на карку хлопця ані найменшої подряпини, та ба… його стан був тяжкий. Кулькап лежав долі крижем, лежав непритомний.