Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт

Живчик усміхнувся і замахнувся сокирою.

— Кулькапе, — сказав він, — не піддавайся зараз страхові. — Сокира важко опустилася донизу, розрубавши з півдесятка дерев’янистих ожинових стебел. — Зрештою, не кидати ж нам отут своїх пошуків. Гайориб бачив уві сні, що останній кораблянин «Позасвітнього гарцівника» чекає на нас у Верхоріччі. Отже, воно має існувати — а ми маємо його віднайти. — Сокира гупнула знову. — Крім того, невже ти не хочеш побачити Верхоріччя, пройтися прадавніми шляхами Кобольда Мудрого?

— Хочу, — стиха відповів Кулькап. — Дуже хочу.

Вони рушили далі. Невидиме сонце пропливло понад лісом і сіло. Трохи згодом зійшов місяць. І тільки коли крізь колючі кущі заструменіло місячне світло, Живчик зрозумів, скільки збігло часу. Ледь тримаючись на ногах з утоми, спливаючи потом, він поклав сокиру долі обік себе.

— Стаємо тут, — скомандував він, важко відсапуючись.

Кулькап роззирнувся довкола. Звідусіль їх оточували колючі чагарі, під ногами — гостре каміння, що й казати, веселенька місцина! Та коли Живчик із Гуком розчистили чималу прогалину, коли прибрали каміння і порозстилали на піску плащі, тут стало досить затишно. Звичайно, з жарким багаттям було б ще краще, та довколишні кущі видавалися такими сухими, що краще було не ризикувати. Одна іскра — і полум’я шугнуло б аж під хмари. Дякувати Небові, ніч була не надто холодна, а щоб видно було в мороці, вистачало і сяйва, яке випромінювали самі пірати. Кулькапа знову брала цікавість, чому Живчик та його команда так яскраво світяться. Щось таки їх спіткало у відкритому небі. От тільки що?

Гайориб почув його думки.

— На це питання я тисячу разів пробував знайти відповідь, — відповів він. — Може, сяйво має нагадувати нам про якусь важливу подію. — Він знизав плечима. — На жаль, я вже казав про це капітанові, я зовсім не пам’ятаю, що коїлося потому, як ми увійшли в буремний вихор. — Він кивнув головою на Гука та Живчика. — І вони, хоч як це прикро, теж.

— Відкладімо свої клопоти, пов’язані з минулим, надалі, — озвався Живчик. — Маємо трохи передрімати. — Він поклався на м’який пісок і загорнувся у плащ, який ураз погасив сяйво, що йшло від його тіла.

— Коли ми досягнемо краю блудів? — обернувся Кулькап до Гайориба.

— Спи, Кулькапе, — озвався Живчик, не підводячи голови. — Що більша втома, то довше треба спати.

Пориви свіжого вітерцю термосили з усіх боків навколишні кущі і клацали їхніми шпичаками. Кулькап умостився між Живчиком та Гуком і нап’яв свого плаща на плечі. Останнім облягався Гайориб. Байдуже, сонний чи ні, водоблуд зачув би будь-якого непроханого гостя. Щойно він загорнувся у плащ, уся прогалина поринула в темряву.

Назавтра вранці усі четверо посхоплювалися свіжі та відпочилі та й давай по черзі прорубуватися крізь колюче плетиво — спочатку Живчик і Гайориб, потім — Кулькап і Гук. Вони помітно просунулися вперед, і тут опівдні водоблуд оголосив, що їхнім суворим випробуванням от-от настане край.

— Дай-но я, — сказав Живчик, забираючи в Кулькапа свою сокиру. І заходився, мов навіжений, рубати товсті стебла. — Нарешті! — закричав він за якусь мить. — Я бачу кінець колючого чагарника. Я його бачу!

Ще п’ять-шість енергійних помахів сокирою — і Живчик вийшов на вільний простір.

— Поки що все гаразд, — захекано промовив він. Решта пролізли у вузький просвіт і випростались. Кулькап роззирнувся — і аж затремтів із жаху. Полегкість, відчута, коли він вибрався із лабетів тернистого чагарнику, де й поділася. Перед ними простягалася країна блудів.

То була жахлива місцина — з багнистим ґрунтом, смердюча і така темна, що, якби не трійко його світних супутників, Кулькап почувався б тут цілковитим сліпцем. Вдивляючись у викривлені, вкриті вологим мохом та сочистими грибами-гливами дерева, які бовваніли в темряві, наче страхітні чудовиська, він мало не пошкодував, що таки не почувається ним.

— А тепер куди, Гайорибе? — почув він Живчиків голос. Водоблуд припав до землі і приклав до неї свої великі тремтливі вуха.

— Серце Темнолісу лежить у тому напрямку, — показав він у лиховісну лісову пітьму перед собою.

Нелегка була дорога крізь холодний, вогкий ліс! Повітря повнилося хисткою моторошною тишею. Ні пташиного щебету! Ні звіриного рику! Щоразу, як під ногою хрупала галузка або відлітав убік камінь, між дерев металися відляски, аж поки помалу губилися в пітьмі.

Кулькап чвалав наосліп. Його промоклі ноги укрилися пухирями і порозпухали. На його руках і лиці не було живого місця від колючок стелюхів, що їх він завжди примічав запізно. Харчуватися доводилось їстівними грибами та корою, що їх відшукував Гук, і Кулькапів шлунок бунтував, вимагаючи нормальної їжі; проте хлопець не нарікав на лиху долю.

Ночі вони бавили в гамаках, нашвидкуруч змайстрованих із плащів та мотуззя, припнутого до гілок. А вдень ішли. Ішли все далі й далі. Сьомого дня подорожі Гайориб надибав струмок.

— Погляньте на нього, — показав він очима на тоненьку цівку води, що плинула посередині широкого річища. — Колись вода тут аж нуртувала. Не дивниця, що вже одколи нам не трапляється жодних ознак життя.

Кулькап присів навпочіпки на піщаному березі.

— Я так довго не вгамовував спраги, що мені байдуже, багато води чи мало, — він склав долоні у пригорщ і набрав прозорої води.

Гайориб повернувся до Живчика.

— Струмок означає, що почалися родові землі блудів. — Кінчики його вух-опахал затремтіли. — Вони оточують нас звідусіль. Я^їх.

— Я нічого не чую, — озвався Кулькап, підводячи очі.

— А все ж вони тут, — занервувався Гайориб. — Водоблуди. Пурхоблуди. Короблуди. Ночоблуди… Одягайте всі свої плащі. Каптури — на голови, щоб не видно було сяйва. Не можна привертати до себе ані найменшої уваги.

— Тут так темно, — занепокоївся Живчик. — Не буде видно, куди йти!

— Подамося