Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт
Моджін вивільнилася з обіймів.
— Остання? — перепитала вона.
— Так, Моджін.
Далеко внизу крапля досягла водяної поверхні. Моджін нерішуче поглянула на Гайориба та Гука.
— А де ж тоді решта? Тарп Волопас? Шпуляр?
Живчик відвернувся.
— Шпуляр мертвий, — зітхнув він. — А Тарп, Смілоголов, Сім’якрил Сльота чекають на наше повернення у Санктафраксі.
Моджін знову тривожно здригнулась.
— У Санктафраксі? — спитала вона. — А з ними все гаразд?
Живчик хихикнув.
— Вони відпочивають у моєму кабінеті у Школі Світлознавства і Темрявознавства, — пояснив він. — Живі-живісінькі.
— Але ж, капітане, — не вгавала Моджін. З її обличчя не сходив напружений вираз. Біля краєчків губів пролягли ледь помітні зморшки. — Хіба ти не пам’ятаєш, що тобі сказав Захмарний Вовк?
Живчика обсипало морозом.
— Захмарний Вовк? — прошепотів він. — Ні… ні, не пам’ятаю.
Моджін нахмурилася.
— Він розказав тобі, що ти повинен зробити, — нагадала вона. — На «Бурелові» у далекому відкритому небі, — додала вона стиха, намагаючись підстьобнути його пам’ять. — Перед тим як налетів білий ураган…
— «Бурелов»? Білий ураган? — Живчик похитав головою. — Я нічого не пам’ятаю. Ніхто з нас не пам’ятає, — сказав він, повертаючись до решти. — Цілковитий провал пам’яті з моменту, коли ми увійшли в буремний смерч… — він знову обернувся до Моджін. — Але ти пам’ятаєш. Бо на тобі була важенна керея із каптуром, і буря не затьмарила твоєї пам’яті… Моджін, скажи мені, що нас спіткало. Скажи мені, що ти пам’ятаєш.
Ще одна крапля впала у водоймище, сколихнувши повітря плюском. Моджін відвернулася.
— Ну, кажи! — закричав Живчик. — Я мушу знати!
— Ай справді, — підпрягся Гайориб, — поділися з ним своїми думками. Або я поділюся ними.
— Я не маю іншого вибору, — зітхнула Моджін. Вона гучно втягнула у себе повітря і звела голову. — Коли помагай-біда відлетів — ти власноруч перетяв линву — я перелякалась…
— Я відпустив помагай-біду? — здивувався Живчик.
— Так, — кивнула головою Моджін. — Розповідати далі?
— Розповідай, — відповів Живчик.
— …я перелякалася, що ми ніколи не знайдемо «Бурелова». І все ж ми знайшли його: він дрейфував у серці буремного вихору, де панував супокій. Твій батько, Захмарний Вовк, чекав там на тебе.
— Мій батько, — прошепотів Живчик, і в пам’яті йому проблиснули невиразні спогади. — Він говорив зі мною.
Моджін кивнула головою.
— Він сказав тобі, що Матір бур, — ота могутня буря, яка заронила у Світокраї зароди життя, — повертається.
Кулькап збентежено переступав з ноги на ногу. Хіба не здогадувався він із самого початку про це?
— Він пояснив, що з відкритого неба вона вдарить на Верхоріччя, найвищу точку Темнолісу, — провадила Моджін, — щоб омолодити мруще джерело.
— Так-так, — устряв Кулькап, неспроможний більше зберігати мовчанку. — Достоту, як це описано в берестяних сувоях.
— Тихіше, Кулькапе, — різко осадив хлопця Живчик. Обривки спогадів збиралися докупи, сточувалися. — Але шлях їй заступає Санктафракс, — провадив він. — Так, тепер я пригадую… Захмарний Вовк… він казав мені, щоб я… щоб я відчепив великого Якірного ланцюга, чи не так?
Моджін кивнула головою.
— Якщо Матір бур витратить свої сили на зруйнування Санктафракса, вона ніколи не досягне Верхоріччя і не ввіллє нового життя в його води, — пояснила вона. — І тоді задушлива пітьма зі смоляного серця Темнолісу розповзеться кругом, аж поки накриє кожен клаптик Світокраю!
— О Небо! — застогнав Живчик. — Що ж бо я накоїв? — він зазирнув у вічі Моджін. — Я був там, Моджін. У Санктафраксі. Я міг би їх попередити. Та й те, як світилися наші тіла, мало б мені нагадати… Ох, коли б я тільки пам’ятав батькові настанови! — Він повернувся до решти. — Мерщій вирушаймо назад! Моджін, ти маєш іти з нами! — Нараз його обличчя зблідло і він поточився набік. — Моджін! — розпачливо зойкнув він. — А чи не казав я тобі, коли це має статися?
Дівчина заперечно похитала головою. Живчик знову заквилив.
— Ти знаєш тільки частину розповіді, Моджін. І мені треба було вислухати її, щоб вивільнити пам’ять і пригадати решту… — Він затнувся. — Матір бур повернеться, коли… — І тут він виразно, мов наяву почув голос свого батька: —…коли води Верхоріччя спинять свій плин…
Раптом Моджін нашорошилась. Усе її тіло заклякло в напрузі, погляд прикипів до видовженого, схожого на острогу, скельного виступу, сполученого із джерелом Верхоріччя.
— Живчику! — сказала дівчина, хапаючи капітана за руку. — Живчику, прислухайся!
Живчик принишк. Наставив вухо.
— До чого? — запитав він. — Я нічого не чую.
— Тим-бо й ба! — мовила Моджін. — Воно безмовне.
— Що ти хочеш сказати? — нахмурився Живчик. — Я… — Мороз пішов йому поза шкірою. Мірне цяпання води Верхоріччя урвалося!
— Ось і вмерло джерело Верхоріччя, — промовила Моджін уривчастим голосом. — Це може означати тільки одне…
Живчик звів угору широко розплющені очі.
— Матір Бур уже в дорозі, — сказав він. — Тепер я пам’ятаю геть чисто все. Вона має тут бути на світанку. Та цього ми вже зроду не діждемося. Бо коли виб’є північ, вона вдарить на Санктафракс, змарнує всі свої сили — і Світокрай порине в пітьму. Я невдаха, — гірко скривився він. — Я підвів Захмарного Вовка. Я підвів Санктафракс. Я підвів самого себе.
— Можливо, — виступив наперед Гайориб, — ще не все пропало. — Він перевів погляд на Моджін, і його очі звузились. — Я це читаю в її думках.
— Що? — запитав Живчик. — Що в неї на думці, Гайорибе? —
